Читати книгу - "День на роздуми, Олександр Вікторович Зима"

— Сьогодні ми тут господарі, - не погодився Малькольн і показав на ліс: — Два парубійка охороняють наш спокій, і ми тут можемо все перевернути догори дном.

Павлові згадалося обличчя охоронця в солдатській сорочці. Не давала спокою його собача покірність в очах, готовність ловити кожне слово того, хто з ним говорить.

— Ті хлопці, напевне, теж голодні, - тихо обізвався Павло.

— Ви за них не журіться, — багатозначно мовив Макларен. — От якби вони застукали тут не нас з вами, а когось Із чорношкірих, про яких Оулт любить говорити: «Найкращий негр — це запряжений або мертвий негр», то даю вам слово джентльмена, що ті нещасні опинилися б у тому ж вирі, де ви зловили сазана, сер. Ці хлопці — справжні головорізи. Інших Роджерс просто не тримає.

— Мені здалося, вони не такі вже й погані, - стенув плечима Павло й озирнувся на кущ глоду, всіяного червоними намистинами ягід.

— Слухайте, а тут можна співати? — запитала Катя таким довірливим тоном, що Малькольн аж опустив руку з виделкою. — Я можу співати на п’яти мовах. Хто — більше?

— Місіс Кет, з вашою фантазією ви зможете стати власницею ранчо, а Доута тримати за технічного секретаря, — сказав Малькольн і звернувся до Острожного: — У вас неперевершена дружина. І ваше щастя, що ви ховаєте її на ранчо Доута, подалі від спокусливих мільйонерів.

— Так ми ніколи не вийдемо з компліментної буфонади, — застеріг Павло. — Давайте справді послухаємо пісень.

Голос у Каті був якийсь прозорий, ніби передзвін кришталю. Катя співала про любов. Співала українську народну пісню й не знала, чому їй стало так тяжко, ніби стояла над прірвою відчаю.

Ніхто не аплодував. Катя усміхалася крізь сльози, а Мері дивилася на тонкі Катині пальці, що тремтіли, перебираючи і жмакаючи серветку.

— Я більше не буду. Воно само, — прошепотіла Катя. — Павле, чи не принесли б ви з Малькольном глоду на десерт? А ми тим часом наваримо вареників з ожиною. Тут росте багато гарної ожини.

— Жіноцтво нас випроваджує, - обізвався Павло.

— Йдемо і. негайно, — підхопився й Малькольн. А коли опинилися біля огнистого глоду, запитав: — Пісня Кет була про любов і смерть?

— Майже так, — сказав Павло й роззирнувся. — Ви бачили, щоб дуби цвіли?

— Не доводилось.

— Мені — теж. А дівчина, про яку співала Катя, бачила цвіт на сухих дубах, коли поряд з нею був її коханий. — І зовсім несподівано запитав: — Ви давно працюєте з містером Вундстоном?

— Хіба це так важливо? — насторожився Малькольн.

— Мені просто цікаво, наскільки ви залежні від цієї людини.

— Наскільки залежний, щоб довіряти містеру Х’ю? Ви це мали на увазі? — обережно натякнув Малькольн.

— Ви дуже змінилися, сер.

— На краще?

— Просто ви посоліднішали, — неозначено відповів Павло. — Мені здається, між нами як ученими постав невидимий, але незрушний мур.

— Ви сумніваєтесь, що я працюю для науки? Вас дивують мої розкоші?

— Я знаю лише те, що у Штатах нікому не платять такі гроші з доброго дива. Тим більше вченим.

— Це все фортуна, містер Павел. Життя в Америці цікаве тим, що воно не стандартне. Я, як і ви, працюю над новим видом енергії. Тільки ви й досі живете на свою зарплату, а мені трапився багатий компаньйон.

— Можливо, — сказав Павло, куштуючи глід. — Можливо й так. А чи не думали ви над тим, як поведеться з вашим відкриттям Дейвід Рассел? У нього будуть однакові права на ваше відкриття, сер.

— До цього ще далеко, — безжурно усміхнувся Малькольн. — Та й не можу я повернутися в злидні й зробити нещасною свою Мері. Треба бути просто великим ученим і менше займатися політикою. Люди нашого кола не мають права забивати свої голови швидкоплинним і тлінним: зміниться Президент, зміниться й політика, а відкриття житиме віки. Я не хочу розмінюватися навіть на головну роль у політичних оперетках.

— Але ж ланцюгову реакцію відкрив не Президент, містер Макларен.

— На жаль, не ми правимо світом, сер.

— Зате світ де в чому залежить і від нас.

— У вашої логіки дивна закономірність, сер.

Павло відчув: Малькольн все більше дратується й не бажає, як колись, ділитися найпотаємнішим, сперечатися й з шаленством в очах вірити, що ціле життя мільярдера не ва^те єдиної миті вченого на дорозі до свого відкриття. «Заберіть у багатія його мільйони, і він — ніхто, він буде гірше жебрака, бо не звик жебрати, — говорив ще два роки тому Павлові ось цей Малькольн, котрий сьогодні навіть на уїкенд вирядився, зашпиливши манжети сорочки золотими запонками. Цей Малькольн говорив тоді: — Учений великий не чековою книжкою, а генієм свого розуму. Це апостол віку. І саме тому я ніколи не зраджу своєї місії». Павло дивився, як Малькольн старанно обмацував кожну ягідку глоду і лише тоді кидав її до рота й ретельно пережовував. «Апостоле, апостоле, як мені не хочеться вірити в те, що ти продався за солодкий рай поблизу вічнозеленої ферми справжнього апостола Гленда. Нехай і дивного Гленда, але він прийшов у ті катакомби з високою місією самопожертви в ім’я людей».

— Дуже смачний глід уродився в містера Роджерса, — заговорив Павло, натякаючи на апетит, з яким Малькольн їв ягоди. Макларен лиш мигцем озирнувся на Павла й нічого не відповів. — До того ж чуже завжди краще. Теж дивна закономірність.

— О’кей! Ви добре відчуваєте межі дозволеного, містер Павел, — мовив Малькольн і кивнув на кошик. — Зрозумів ваш натяк і починаю збирати, інакше ми нічого не залишимо нашим жінкам: сердиті дуже