Читати книгу - "Рівне/Ровно (стіна), Олександр Ірванець"

виразний страх бути застуканим, доки вони підіймались на дев'ятий поверх і опускалися вниз. Нічого цікавого — ти замкнений у фанерній вертикальній будочці, яка тремтить, гуде і кудись пересувається. Вже пізніше, навчаючись в педінституті, він дізнався, що його однокурсники з районів, мешкаючи в гуртожитках, мусять щодня ходити на верхні поверхи пішки — адміністрація вузу щороку відключала ліфти на вересень-жовтень, щоб поліські діти не псували їх, катаючись вгору-вниз. Втім, цим самим займались і галицькі діти у Львові, й наддніпрянські у Києві, і слобожанські у Харкові, та про це у той час Ецірван не замислювався.

В його домі немає ліфта — всього лише п'ять поверхів, та й мешкає він сам на першому. Правда, сьогодні, у батьків довелося піднятися… ні, тільки спуститися ліфтом. Але до чого це все пригадалося? Ах, так, там, у надрах, чи у нетрях театру на тебе чекає сьогодні ще одна поїздка ліфтом. Як не хочеться думати про це. Як не хочеться робити це… Тобі наказали «відкрити» місто. І ти відкриєш його? І ти відкриєш його…

Шлойма відвів очі від сірого захмареного передвечірнього неба над «хмарочосом». І вже ступивши на поріг спермаркета, раптом рішуче розвернувся, перебіг Соборну й за кількадесять метрів, по вулиці 16 липня (колишня Комуністична, а ще колись раніше — Гітлерштрассе) зайшов до «Блюзу» — цілодобового кафе, помальованого ззовні і зсередини в біло-блакитні кольори «Ротманзу». Павло, власник «Блюзу», дубенський музикант, знайомий Шлоймі ще з часів якогось піонертабірного літа, коли вони разом працювали в лісах Олександрії, в «Орлятку» чи у «Вогнику», чоловік, на кілька років від Шлойми молодший, з густою щетиною, яка відростала протягом дня на його крупному обличчі, побачивши Ецірвана, без слів налив йому пятдесят грамів коньяку й підсів до столу. «Бачу, ти сьогодні якийсь не такий…» — вимовив він співчутливо. Шлойма попросив іще й «Галуаз» і виклав з кишені останню десятку. («Гроші більше нам не знадобляться. Фактично, як і має бути після перемоги комунізму…») Павло поклав перед ним на стіл червону пачку й запитав, чи не хоче він чогось іще. Шлойма випив, не відповідаючи. Смак виноградної горілки прокотився піднебінням, потім горлом, і повільно попрямував униз, до глибин. Дивлячись Павлові в неголене обличчя, Шлойма подумав, що муситиме, забігши додому, також поскоблити підборіддя, й по можливості прийняти душ. Він зиркнув на годинника — той показував 18:35. До сьомої залишалось менше, як півгодини. Треба поспішати. Кивнувши Павлові: «Ну, ти ж будеш сьогодні», Шлойма, здираючи акцизну марку з пачки й на ходу припалюючи сигарету, швидко вийшов з «Блюзу» і поміж Будинком одягу та Олександрівським собором, повз гастроном, повз книгарню «Слово» почимчикував у напрямку дому.

Навкруги лежало передвечірнє вересневе місто. Зелень дерев ще була досить свіжою, прожовть лише ледь-ледь позначилась у листі. Де-не-де вмикались ліхтарі, в розтулених дверях кафе виднілися столики, застелені білим, жевріли написи-неони над шинквасами, бовваніли постаті офіціантів у глибині залів. Люд після праці непоквапливо заповнював бари, кафе та ресторани. Можливо, серед цих перших відвідувачів, були навіть його сьогоднішні майбутні глядачі, які заскочили за двадцять хвилин до початку вистави перехилити гальбу пива чи філіжанку кави.

Перекидаючи з руки в руку папку з рукописом С.Добромолець, Шлойма вийшов на Театральну площу. Тролейбуси, які прибували з Ювілейного, розвертались перед театром і відчиняли свої двері. З напівпорожніх салонів виходили рівняни, дехто вже дістаючи з кишень квитки чи запрошення на виставу. Зупинившись перед «Рубіном», Шлойма перевів погляд на фасад театру. З вершечка портика на всю площу посміхалась величезна картонна Ізабелла, щоправда, не в повен зріст, а лиш до пояса, потужно підсвічена, й літери назви його п'єси бігли попід нею світляною стрічкою. Колони театру по вертикалі були завішені транспарантами з фотографіями сцен зі спектаклю. Перед колонами вже стояло кілька мікроавтобусів з телевізійними екіпами, виставлялись камери, прожектори, лампи підсвітки. Якийсь молодик щось говорив для проби в мікрофона. Публіка потроху тяглася до входу — святкова, урочиста. Дехто йшов навіть з квітами. Шлойма не дуже любив прем'єри через їхню метушливу атмосферу, але певні приємні моменти у них таки цінував.

Він схаменувся — треба поспішати додому. Папка з рукописом відтягала праву руку. Маленький жовтий ключик пік у паху крізь кишеню. Шлойма перейшов усю площу по периметру й поза готелем «Європейський-Гоф» звернув до внутрішнього двору, туди, де шість п'ятиповерхових будинків стулилися в каре. Здалеку глянув на вікна свого помешкання — фіранки відтулені, кватирка відчинена, Боніфація на підвіконні не видно. Вже в під'їзді краєм ока (боковим зором, як і вранці) зиркнув на вічка поштової скриньки — там зяяла темрява.

В помешканні одразу пройшов до кухні. Порожня раковина мийки і стос чистого посуду поряд насторожили. Втім, замислюватись часу не було. Скидаючи з себе на ходу джинсівку й сорочку, попрямував до кімнати. В кріслі біля вікна зручно згорнувся Боніфацій. Він лиш на кілька секунд підвів до господаря погляд у півтора зелено-золотистих ока, позіхнув і знову опустив голову на лапи.

Шлойма поклав перед собою на диван папку з рукописом Степаниди Порфирівни Добромолець «Поліська сага» й застрибав на одній нозі, вилазячи з вельветок. Дзенькнули об підлогу якісь копійки і серед них — маленький жовтий ключик. Абсолютно відрухово Шлойма вільною ногою з ненавистю зафутболив його подалі під диван. «А пішли усі вони!..» Вже лише в трусах, шкарпетках і майці сів перед рукописом, майже побожно розв'язав мотузочки на папці.

Білий аркуш на початку рукописа навіть не насторожив його. «Проклала зверху чистою сторінкою…» Та наступний аркуш також сяяв цнотливим білим сяйвом. Добрий, якісний папір для принтера, чи й не фінський. В східному Ровно не так то й легко дістати такого паперу. І весь, увесь папір був чистісіньким. Ані літери, ні розділового знака. Третій, четвертий, п'ятий і наступні аркуші також. Рукопис Степаниди Добромолець був стосом чистого білого паперу десь так сторінок у шістсот.

Раптом з коридора неголосно рипнули вхідні двері, Боніфацій у кріслі безгучно підвів свою чорну голову й на порозі помешкання з'явилася Оксана.

* * *

«Я сьогодні зранку подумала — сімнадцяте, в тебе ж прем'єра. Я мушу поїхати. Вийшла на трасу, чекаю на автобуса, о десятій з Ковеля до Луцька. Аж тут раптом —