Читати книгу - ""Головний полудень", Олександр Ісаакович Мірер"

Кілька секунд “блюдце” висіло над канавою. Потім, не витрачаючи заряду на нерухому фігурку в голубому платті, переімістилося до бластера, втягло його в себе, косо злинуло над лугом і зникло.

…“Бігом!” — наказав Сур. І я побіг, не думаючи про страшні променеві лінзи корабля. Мене врятувало те, що прохід був у глибокому відгалуженні яру, і чорна куля, що блиснула після пострілу пошуковими спалахами, не змогла мене піймати.

Корабель був надто добре замаскований. Він міг спопелити весь ліс на відстані, а поблизу було повно “мертвих зон”. Я біг. Промені танцювали над моєю головою, кожен лист сяяв, як скалка дзеркала. Вже кроків за п’ятдесят від проходу я почув схожий на стогін гул корабля і впав на землю. Проповз під гіллям ялини, опинився у відгалуженні яру і завмер, весь осипаний сухими голками й лусочками кори. Корабель гудів. Я хотів поставити пістолет на запобіжник, щоб не виказати себе випадковим пострілом, — не було сили. Пальці не слухалися.

Весь ліс наповнився гудінням. Та промені вже не сяяли.

Дещо я розумів, хоч ледве дихав і був страшенно наляканий. Навряд чи вони схочуть заради мене демаскувати корабель, б’ючи променеметами по всьому лісопарку. Отже, треба виповзати, не підіймаючись із рятівного ярка. Тоді мені загрожуватиме тільки зовнішня охорона — заєць Дев’ятикутник. Корабель гудів досить довго. Можливо, шукав мене всередині захисного поля. Трохи піднявся і висвічував кожен куток. Обчислювач, мабуть, не здогадався, що втікач прихопив “мікрофон” і вже вийшов із зони.

Були ще різні думки, коли я лежав під сухою ялиною. Що я єдина людина, яка знає плани пришельців, ї тому повинен утекти за всяку ціну. Я не вбивця, бо Сур регенерує, як і Павло Остапович. Він сказав: “Тікай звідси”. Я не думав, чому він зненацька заговорив, як людина. Згадав його наказ і поповз.

Я повз довго, завмираючи від кожного шереху. Потім канава скінчилася, і треба було переповзати через просіку. Я згадав про “летючі блюдця”. Вони літають безшумно. Добре, що ліс такий густий. Я не боявся зайця. Розряд у нього найнижчий, і взагалі це звір, дрібнота, а в мене — пістолет…

Нарешті я наважився перебігти просіку і знову на животі поповз до шосе. На узбіччі заліг утретє. Там було дивне пожвавлення… Хурчали автомобільні мотори, чулися голоси, вітерець гнав по асфальту якесь сміття, папірці. Пробіг Десантник у бік Синього Каменя. Худий, лоб із залисинами й великі темні очі. Він промайнув, часто дихаючи на бігу. Я бачив зблизька лише п’ятьох людей — Десантників: гітариста Кисельова, шофера таксі, Сурена Давидовича, Рубчеика і Лінію вісімнадцять. Однак сухого, опаленого виразу їхніх облич я ніколи не забуду і ні з чим не сплутаю. Повз мене по шосе пробіг Десантник.

Через двадцять секунд проїхав фургон “Продовольчі товари” з розчиненими задніми дверцятами, і я ризикнув виткнутися й побачив, як окатого Десантника підхопили в ці дверцята. Всередині було повно людей. Тільки-но я сховався — промчав велосипедист, низько нагинаючись до руля, вишкірений, з темними плямами поту на картатій сорочці. Під сорочкою на животі при кожному ривку педалей випинався квадратний предмет. Велосипедист промчався дуже швидко, але я міг запевнити, що він теж Десантник. За ним проїхало відразу кілька критих вантажних машин, і я не розібрав, хто в них сидів. Вони здавалися набитими битком.

Наступна машина — сірий “Москвич”, як у Ганни Єгорівни.

Я поглянув у чисте, світле надвечірнє небо. Там і досі не було ані хмарини і літаків теж не було. Виходить, паші пішли в наступ усе-таки? Минуло не більше сорока хвилин із півторагодинного терміну. П’ятдесят від сили. А якщо пішли, то чому без авіації? А потім, чого б це пришельцям бігти до Синього Каменя, мимо корабля? Вони ж до корабля повинні втікати. Незрозуміле щось діється…

Я лежав на узбіччі, дивився, мене мучила цікавість. Щойно я думав, що з мене вистачить на все життя, а тут захопило; я аж підвівся трохи. Якраз пробігла спортивним кроком група молоді з універмагу. Вони бігли добре, в робочих тапочках. Дівчата — попідкочували спідниці. Нелчина подруга, касирка Ліза, стрибала в білих гостроносих туфельках з відламаними підборами. Уявляєте?.. Вони з вереском повскакували в порожню вантажну машину.

Потім за деревами скрипнула гальмами невидима машина, крикнули: “Сідай!” Перед моїм носом плавно прокотився велосипед без велосипедиста. Машина вискочила з-за дерев, обігнала його і зникла.

Узвіз тут досить крутий, — блиснувши синцями, велосипед загримів у канаву за найближчим кущем.

З міста неодмінно набіжить піший Десантник і забере велосипед. Сяде й поїде. А я що— не такий?! Ні, ви погляньте — “Турист”, на вісім швидкостей, новісінький… Чий же це може бути велосипед?

Я відкотив його від дороги, опустив до кінця сідло, заховав ключі у сумку й поїхав за Десантниками.

Сідало сонце, обійшовши своє коло по небу. Чаша телескопа стала ажурною на просвіт, як чорна густа павутина. Вона підіймалася й росла, поки я під’їжджав. Затулила півнеба, коли я вирулив на асфальтовий майданчик перед ворітьми.

Майдан аж кишів порожніми машинами. Криво й навскоси, упритул до воріт і далі по піщаній обочині стояли автобуси, бортові ваговози й самоскиди, зелені газики і “Волги”. Стирчали, як роги, велосипедні рулі. Від “Москвича”, що врізався радіатором під задню вісь самоскида, текла калюжа й валувала пара.

Я поставив велосипед поруч з іншими. Прислухався. З-за паркану долинали