Читати книгу - "Велика, більша й найбільша, Єжи Брошкевич"

— Іко! — розгублено закричав Горошок, вискакуючи за нею з автомобіля і хапаючи її за руку.

Він хотів щось докинути, але не міг мовити й слова. Іка теж зупинилася в півкроку.

Ще секунду тому тиха сонячна галява була порожня. У прозорому нерухомому повітрі вирізнявся мало не кожний листочок, кожна освітлена сонцем гілочка.

І саме тоді, як Іка й Горошок вискочили з автомобіля, повітря ніби почало густішати, прибирати колір. Стіна дерев на тому боці раптом узялася серпанком. Усе затуманилося. І на зеленому тлі показалися невиразні мерехтливі обриси величезної напівпрозорої кулі, що грала всіма барвами веселки.

— До побачення! — сказав Капітан. — До побачення! І будьте такі, як завжди!

А потім тихо, заднім ходом рушив лісовою дорогою поміж мовчазних дерев, усе далі й далі.

Нарешті він зник. Замовкло гудіння його мотора.

А вони, здавалось, того й не помітили. Стояли нерухомо, тримаючись за руки, занімілі, майже не дихаючи.

Бо ж перед їхніми очима, повставши з нічого, просто з повітря, дедалі виразніше малювалися контури великої, наче будинок, і гладкої, ніби дзеркало, сріблястої кулі. І що найдивніше — незважаючи на свої розміри і величезну, здавалося б, вагу, куля та не лежала на землі. Здавалося, вона спирається лише на самі верхівки травинок.

— Що це таке? — прошепотіла Іка.

— Не знаю, — відповів Горошок.

Вони перезирнулися. Погляди їхні говорили більше за слова. Вони говорили: ми боїмося, не знаємо, що нас чекає, у нас нема ні мужності, ані відваги. Але треба йти вперед… нас просили… ми обіцяли… Отже, йдемо вперед.

Горошок міцніше стиснув Ічину долоню.

— Ходімо, — сказав він.

Йшли крок за кроком. Поволі, але дедалі певніше. Куля, величезна й нерухома, ближчала. Нарешті, вони зупинилися за крок від її блискучої, мов дзеркало, поверхні, яка, проте, нічого не відбивала.

— Так, — сказав Горошок, хмурячи лоба: — А що далі?

— Не торкай! — скрикнув він раптом.

Але Іка вже торкнулася кінчиками пальців дивної поверхні.

— Вона дуже… — почала дівчинка.

Іка хотіла сказати: вона дуже тверда. Але тієї ж миті частина кулястої поверхні, саме перед ними, зникла. Просто зникла. І вони побачили якийсь коридор з блідо-голубими, злегка осяяними власним світлом стінами, плавно вигнутий, як слимача мушля.

І в глибу його замигтіло лагідне зелене світло.

— Зелене світло, — прошепотіла Іка.

— Так, — теж пошепки відповів Горошок.

І тоді Іка… засміялася. Так, засміялася.

— Зелене світло? Отже: вхід вільний, — оголосила вона весело.

І пішла вперед.

Горошок почув на лиці краску сорому. Він кинувся за нею, двома стрибками випередив Іку і, не зупиняючись, перескочив поріг.

Але, мабуть, він трохи перестарався: з розгону залетів в голубий коридор і мало не заорав носом. Зірвався на рівні ноги під Ічин регіт. Вона аж присіла зі сміху, побачивши напіврозлючене, напіврозгублене Горошкове обличчя.

— Га-га-га! Як гуска! — сердито передражнив її Горошок.

А Іка, витираючи зо сміху сльози, спокійно перейшла поріг і з гідністю ступила на підлогу, що, ніби губка, м’яко угиналась під ногою.

Але тільки-но вона поставила другу ногу на той чудернацький паркет, сміх завмер їй на вустах.

Безгучно, без найменшого поштовху куля… зачинилася. Все зникло: трава, галявина, узлісся, осяяне сонцем. Вони стояли серед голубих світлих стін.

— Цього слід було сподіватися, — сказав Горошок. — Ходімо!

— К-куди? — спитала Іка.

— На зелене світло.

Перед ними були дві дороги. Два переходи. Але в одному голубий колір стін темнішав, переходив у синяву, в темно-шафірову синь. А в другому, — то спалахував, то завмирав зелений вогник. Блимав, ніби кликав дітей лагідним помахом.

Одразу принишкла Іка взяла Горошка за лікоть і пішла за півкроку позаду нього.

Зелене світло вело їх крок за кроком. А коли вони озирнулися, то побачили, що шафіровий колір посувається за ними.

— Стривай, — сказала Іка, — чому тут немає тіней?

— Тебе це найбільше цікавить? — скривився Горошок. — Диви, коли ти почнеш допитуватися, тобі стане питань до кінця віку… а тут відповідати нема кому.

— Тіней немає, — впевнено відповіла Іка, — бо світло йде звідусюди. Навіть з підлоги.

— Помовч, — розсердився Горошок. — Є й важливіші питання. Що далі діяти?

Справді, коридор закінчувався сліпим кутом. Зелене світло — воно стало серпанком — підморгнуло дітям і зникло.

— Що ж робити? — безпорадно повторила Іка.

— Це треба обміркувати, — буркнув Горошок. — Зачекай.

— Чого чекати?

— Коли світло нас вело, то… — замислено казав Горошок, — то… треба іти за ним.

— Ти збожеволів? Крізь стіну?

Горошок посміхнувся.

— А може, не я збожеволів… а стіна? — відповів він і торкнувся стіни.

— Горошку! — верескнула Іка.

Вона мала причину до крику. Рука Горошкова увійшла в стіну, ніби в воду. Просто занурилася в неї. Здавалося, що руку відтято. Однак Горошкове обличчя свідчило про те, що не сталося нічого, зовсім нічого поганого.

— Чого кричиш?.. — почав він, але раптом скривився і висмикнув руку, наче її припекло залізом.

— Що тобі? — прошепотіла Іка, приглядаючись до його руки.

— Та, хай йому! — простогнав Горошок.

— Та кажи, що скоїлося.

Але він тільки притулив руку до вуха.

— Годинник Рудого… — розпачливо мовив Горошок, але одразу ж обличчя його прояснилося. — Іде.

— Ох, ти! — тупнула ногою Іка. — Я мало не збожеволіла зі страху, а ти…

Але Горошок її не слухав. Натомість він зробив найдивнішу річ, яку ніколи і ніхто не міг