Читати книгу - "Велика, більша й найбільша, Єжи Брошкевич"

Іка глибоко зітхнула. І раптом їй стало лячно. У коридорі потемнішало, пітьма дедалі густішала, а Горошок зник, пропав, розвіявся.

Ще ніколи в житті вона не була така страшенно самотня… така покинута всіма на світі.

— Ой мамо, — зойкнула вона слабким голосом.

Але замість матері до неї визирнув із стіни усміхнений Горошок.

— Іди сюди, сестричко, — сказав він. — Чудес не буває. Ця стіна прохідна.

На доказ він виставив із “прохідної” стіни ще й указівний палець і поманив Іку. У неї одразу минув весь страх.

— Відсунься, — озвалась вона суворо. — Дай пройти.

Горошок зник. Іка ступила крок, другий, третій, побачила, як її власна нога пропадає в стіні.

А далі? Далі наче легкий холодок пробіг по її шкірі, і вона опинилася поруч Горошка в великій шестистінній залі.

Роззирнувшись довкола, Іка сказала:

— Горошку! Ми, мабуть, обоє збожеволіли.

— Заспокойся, — пробурчав він.

Мовчки роздивлялися. Усе було просто й звичайно. Але просто й звичайно лише на перший погляд, а насправді все було загадкове і не схоже на те, до чого люди звикли.

На всіх шести стінах — на чотирьох бічних, на стелі й у підлозі — були круглі вікна. Вікна? Здавалося б, так. Тільки крізь них зовсім не проходило світло.

Але це ще нічого. Коло кожного вікна стояло по два не то крісла, не то канапи. Коло кожного. Це означає, і на стінах, і на стелі. А між тими кріслами стояли звичайні столики. А на столиках якийсь прозорий посуд, а в ньому кольорові напої і барвисті незнані овочі.

Гаразд. Те, що меблі стояли на підлозі, — цілком природно і зрозуміло. Але ж вони стояли і на стінах, і на стелі. Ті боком, а ті? А ті — просто догори ногами!

— І ти казатимеш мені, що ми не в божевільні? — ущипливо спитала Іка.

Але Горошок не відповів. У нього було обличчя людини, що поринула у власні думки. Він, певно, щось обмірковував. А потім поволі, вагаючись, підійшов до стіни і, трохи відхилившись назад, пішов по ній.

Іка аж присіла на підлозі. А Горошок йшов і йшов. Досяг стелі, зійшов на стелю. Там він засунув руки в кишені і, засвистівши щось, побіг підтюпцем. Зупинився на мить біля крісел, що стояли догори ногами, сів на одне з них…

Лише тут Горошок зиркнув угору (тобто, з погляду Іки, вниз) і голосно зареготав.

Потім схопився з крісла і притьмом побіг стелею, бічною стіною, аж нарешті знову опинився поруч Іки.

— Ти розумієш? — вигукнув він.

— Ні, — прошепотіла вона, — не розумію.

— Тут немає гравітації.

— Чого?

— Ну… тяжіння. Розумієш? Немає.

Але Іка заперечливо похитала головою.

— Якби не було, ти б висів у повітрі.

Горошок спантеличено подивився на неї. А за хвилю ляснув себе по лобі.

— Твоя правда! Тут інше.

— Атож.

І раптом Горошок збагнув.

— Отже, ті, хто це зробив, можуть будь-яку стіну обернути на підлогу. Ти пам’ятаєш, що говорив Як? Вони керують гравітацією.

Але Іка знову розсердилася.

— Та перестань ти кричати! Скажи краще, хто “вони”?

Горошок замовк, безпорадно озирнувся навколо. Знизав плечима.

І саме тієї миті вікно в підлозі, біля якої вони стояли, засвітилося. Вони підскочили й нахилились, як над колодязем. І побачили…

Побачили Землю. Як Земля тікає від них, мов гарматний снаряд. Спершу перед їхніми очима розляглася величезна панорама полів і гір. Блиснула ниточка Вісли. Потім клапті хмар. І от Земля почала округлятися… округлятися… зачорніли плями морів…

— Дивись! — прошепотів Горошок. — Європа.

Далі прошепотів:

— Азія.

А потім зовсім тихо сказав:

— Земля.

І справді, крізь вікно на тлі потемнілого раптом неба вони побачили, як віддаляється сріблясто-бліда, як Місяць, кулька — рідна Земля.

— Горошку, — сказала дуже спокійним голосом Іка. — Куди ми летимо?

Горошок повернув до неї зблідле обличчя і лише розвів руками.

Тоді Іка востаннє зазирнула в вікно, потому зручно вмостилася в кріслі і ще раз спитала:

— То скажи, кому з нас усе це сниться? Тобі чи мені? Але й на це запитання не було відповіді.

— Її вже не видно, — сказав Горошок.

— Кого?

— Землі.

Іка махнула рукою. Взяла з столу посуд, подібний на круглу пляшку. В ньому гойдалась якась рожева рідина.

— Ти диви, — здивувалась вона.

Тієї миті, коли вона взяла посуд у руки, в шийці пляшки з’явився начебто носик від чайника. Дуже принадний носик. Тільки прикласти до губ — і пити.

Так вона й зробила.

— Ох! — тільки й мовила Іка.

Вона пила щось напрочуд… напрочуд приємне. Що ж це за напій? У ньому перемішався смак напіввідомих і зовсім незнаних речей. Рідина була холодна, трохи шипуча — і чудово освіжала.

Але Горошок нічого не помічав. Він усе ще з тривожним виглядом схилявся над вікном.

— Сонце! — промовив він, дивлячись на маленьку розжарену кульку, що так само, як і Земля, зменшувалася з кожною секундою і незабаром стала просто одною з мільйонів розсипаних по чорному небу зірок.

Хіба що трошки яскравіша за інші.

Лише тоді Горошок озирнувся на Іку, що, примруживши очі, ласувала чудовим напоєм.

— Що ти робиш? — скрикнув він. — Облиш це!

— І