Читати книгу - "Велика, більша й найбільша, Єжи Брошкевич"

Горошок хотів вирвати в Іки посудину, але вона сховала її за спину.

— Спершу сядь, — сказала вона.

Промовила так спокійно, що Горошок послухав. А Іка ще раз сьорбнула з рожевого носика.

— Бачиш? — усміхнулася вона. — Нема чого боятися.

— Я не боюся, — огризнувся Горошок. — Просто я обережний.

— Чудесне питво.

— Потім з’ясується — чудесне чи ні.

— Горошуню, — лагідно озвалася Іка, — замість сердитися попробуй з тієї другої пляшки.

Горошок знизав плечима. Але, правду казати, від хвилювання у нього пересохло в горлі не менше, як тоді в Сахарі. А друга пузата пляшка з такою самою рідиною стояла на столі — тільки руку простягнути. Що ж, довелося простягти руку і взяти ту пляшку.

А коли вже коло його губ з’явився на диво апетитний носик, Горошок без усяких роздумів приклав його до уст.

— Ну, досить! — сказала Іка.

Він ледве одірвався.

— Що це таке? — спитав він. — Полунично-яблунево-грушевий ананас чи, може, лимонно-малинова груша?

Іка весело розсміялася.

— А звідки я можу знати, що це таке? Я знаю одне — це чудесно.

— Ти додумалася, — буркнув він, беручись знову до питва.

Очі в Іки блиснули.

— Так знай, я й справді до чогось додумалась.

— Гм… До чого?

— По-перше, скільки не п’єш, а його не меншає.

— Що-о? — Горошок одірвався од своєї пляшки й глянув на неї з кумедним переляком.

— Справді, — прошепотів він. — А по-друге?

— Тобі мало? По-друге…

— Стривай! — урвав її Горошок.

Очевидячки, йому спала в голову така важлива думка, що він забув навіть про пляшку. Він хотів поставити її на стіл. Але так замислився, що поставив пляшку повз стіл. Та ще й навіть не помітив, що посуд не тільки одразу сховав свого носика, а, замість падати додолу, сам плавно став на лискучу поверхню столика.

Іка, правда, постерегла, що пляшка сама залізла на стіл, але зараз її таке вже й не здивувало. Вона перевела погляд на Горошка.

— То й що?

А Горошок підвівся з крісла, підійшов до Іки і повчально підніс догори вказівного пальця.

— Я відкрив, що “по-друге”.

— Ого!

— Так от, щоб ти знала…

— Я саме того й хочу.

— Так от… — повторив Горошок, з гідністю вмощуючись у крісло, — я дійшов висновку, що діло не таке вже й кепське.

Іка зневажливо пересмикнула плечима.

— Я це одразу збагнула.

— Одразу? — здивувався Горошок. — А хто кричав: “Ой мамо”?

— Таке! — буркнула Іка. — І оце все, до чого ти додумався?

— Ні. Додумався до чогось зовсім іншого.

— Та кажи ж нарешті!

— Я гадаю так, — сказав Горошок, попиваючи ананасово-полунично-малиновий напій. Тут є дві можливості. Перша — що ми попали в пастку.

— Гм, у пастку… До кого?

— До кого? Точно не знаю.

— Я теж, — зітхнула Іка.

— А друга можливість така, — спокійно провадив Горошок, — що ми просто, так би мовити, дістали запрошення.

— Запрошення? Від кого?

— Точно не знаю. Але…

І тут Горошок замовк, загадково посміхаючись.

— “Точно не знаю”, — спалахнула Іка. — “Точно”. Ти базікало та й годі. А що ти знаєш не точно?

— Ото й воно! — озвався Горошок. — Одне я знаю точно: краще знати що-небудь не точно, аніж зовсім нічого не знати!

Іка одсунула свою пляшку, встала й підійшла до Горошка з такою міною, що він навіть одсунувся.

— Іко, — обережно промовив Горошок, — головне — спокій. Тільки спокій може нас урятувати!

— Тебе ніщо не врятує, — процідила вона крізь зуби, — коли зараз же не скажеш усього, що ти там понавигадував.

— Та гаразд, гаразд. Тільки сядь.

— Не сяду. Кажи!

— Так от. Куди ми летимо… не знаю. Хто збудував цю… цю кулю, винайшов такі світлі й прохідні стіни, такі пляшки… всякі штучки з цією гравітацією… я також не знаю. Але…

— Але?

— Але гадаю, — вів дедалі певніше Горошок, — усе це збудував і придумав хтось такий, хто в сто або й тисячу разів знає більше за людину. Хто, наприклад, має право так сміятися з наших ракет і реактивних літаків, як ти сміялася б з корови, запряженої у селянського воза… або з того автобуса у Пулавах.

— Гм, — озвалася Іка, сідаючи поруч нього. — Ти гадаєш?

— Гадаю. І гадаю ось що. Це мають бути надзвичайно розумні істоти. Вони живуть, мабуть, десь серед зірок і вміють уже стільки, скільки люди вмітимуть за тисячу років. Або й більше.

— Теж мені сказав. Ну, то й що?

— Якщо вони дуже розумні, то не можуть бути дуже злі. По-моєму, вони просто мають бути дуже добрі.

— А ти звідки знаєш?

— Недарма вони клопочуться за нас, як за своїх гостей.

— Чекай, чекай… — підозріло скривилася Іка. — Може, ти думаєш, це якісь добрі духи?

— Духи? — пирснув Горошок. — Ти — дитина. Духів немає. Я ж сказав: істоти. А як я мав сказати? Люди?

— Ай справді, — погодилася Іка. — Хай буде — істоти.

— Так от, — вів своєї Горошок, — ті істоти вважають нас за гостей. За бажаних гостей.

— Ти певен?

— Певен, — наполягав Горошок. — Це я знаю майже точно.

— Звідки?

— Звідти, що у нас чудове повітря, найкращий у світі напій, найзручніші крісла. А хоч би й те, що скрізь у нас підлога. Розумієш, що це означає?