Читати книгу - "На дикому Заході, Фрідріх Герштеккер"

Тепер Брауна введено до тієї парадної кімнати. Там сидів господар і вирізував щось надламаним ножиком на шматку кедрового дерева. Непроханий гість перебив йому роботу. Еткінс звів очі, а коли впізнав, хто зайшов, то зблід, схопився з місця й дико зиркнув на поличку над дверима, де лежала його рушниця. І аж як побачив, що гість сам і не має нічого лихого на думці, то трохи заспокоївся.

Брауна самого спантеличив незрозумілий фермерів переляк, але він удав, що нічого не помітив, і, підходячи, сказав:

— Дуже жалкую, містере Еткінсе, що я вам перешкодив.

— О, зовсім… зовсім ні, — затинаючись, пробурмотів фермер.

— Я взагалі рідко тут буваю, — мовив Браун.

— Та що ви, містере Брауне, — перебив його Еткінс, який уже цілком опанував себе. — Ви хоч і рідкісний гість, але бажаний. Хай ця ваша гостина стане початком міцної і довгої приязні.

— Я буду тільки радий, — відповів Браун і потиснув Еткінсові руку. — Може, ця приязнь триватиме й далі, на чужині. Бо я чув, що ви хочете виїхати в Техас.

— Так, — а ви хіба теж? А мені на тому тижні казали, що ви… що ви приєдналися до регуляторів і навіть стали їм за ватажка.

— І так, і ні, — мовив Браун. — Я справді приєднався до них і тепер ватажкую, але тільки доти, доки буде розслідувано недавні вбивства й злочинців покарано. Тоді я складу свої обов'язки й виїду зі штату, щоб стати громадянином Техасу.

— А конокради? — спитав Еткінс.

— Вони мене цікавлять лиш оскільки, остільки між ними, гадаю, має бути вбивця. Звичайно, доки я стоятиму на чолі регуляторів, то буду завзято змагатися й з конокрадами, якщо ми нападемо на їхній слід. Але тепер мета в мене одна: вистежити тих убивць.

— Дивно, — задумливо сказав Еткінс, — що й досі ні на кого не впала підозра. Так, я знаю, що за перше вбивство звинувачувано вас, але багато хто не вірив з самого початку. Особливо жінки були на вашому боці. Та й ваша поведінка того ранку, коли ви засперечалися з Гіскотом, як я знаю, не показувала, що ви б побоялися стати на чесний і відвертий поєдинок. Певне, його хтось убив тільки задля грошей. Я зразу так подумав. Хтозна, з ким він взагалі водився і хто, крім наших односельців, знав, що він носить з собою гроші.

— А ви вважаєте, що тутешній ніхто не міг його вбити?

— Щиро казати, вважаю, що ніхто; бо навіть ті, — додав він тихіше, наче сам до себе, — що в інших випадках не такі вже й чесні, здається мені, не здатні заподіяти таке жорстоке вбивство.

— Хотів би, щоб було по-вашому. А втім, я з дня на день чекаю назад індіянина. А він уже, напевне, принесе якусь звістку.

— Звістку, кажете? — мовив Еткінс. — Так, індіянин дуже хитрий. Але ж тоді, з тими кінськими слідами, навіть він не міг нікого знайти.

— Бо не шукав, — відповів Браун. — Смерть Алапаги так приголомшила його, що я боявся, аби він не наклав на себе руки. Крім того, він прийшов на день пізніше; злодії тим часом утекли, а дощ змив сліди.

— Халепа з тим дощем, — мовив фермер і за спиною в гостя задоволено потер руки. — Він уже багато змив слідів і не раз допомагав тим шельмам. У мене вони торік теж украли кілька добрих коників.

— Вам давно вже треба було взятися як слід до тих мерзотників. Вони так знахабніли, що скоро крастимуть коней у вас на очах. Кажуть навіть, що тут десь на річці вони мають людину, яка в безпечному місці переховує крадених коней.

— Хто каже? — швидко спитав Еткінс.

— Та хтось згадав на наших останніх зборах, — відповів Браун. — Якщо крадіжки не припиняться, доведеться робити обшук. Може, тоді щось довідаємося.

— Не кожен дозволить, щоб у нього робили обшук, — невдоволено заперечив Еткінс. — Я всякого, кого не бажаю бачити в своєму обійсті, пошлю до чортової матері. А якщо він не піде, зніму з кілка свою рушницю.

— От бачите, містере Еткінсе, — сказав Браун, — того ми, регулятори, й збираємось.

— Навіщо тоді ми маємо закони? — сердито спитав Еткінс. — Навіщо, коли вони такі безсилі?

— Закони не безсилі, — заперечив Браун, — але їх не можна виконати. Допустимо, ми спіймаємо й засудимо злочинця. Де ж ми його триматимемо, поки доправимо до в'язниці штату? У якій-небудь хатчині, звідки друзі першої ж ночі визволять його? Якщо ж держава й посадить його за грати, то тільки на один, щонайбільше на два тижні, бо злочинці, які втекли звідти, самі казали, що судді важче було запроторити їх, ніж їм утекти. То що ж нам поможе, як ми слухатимемо закону, відправлятимемо злочинців у штат і думатимемо, що вони відбувають кару, а вони за два тижні повернуться й знову крастимуть наше добро?

— Та буває й таке, — всміхнувся Еткінс, — я знаю, що Котон…

— А де тепер Котон? — швидко спитав Браун.

— Котон? — перепитав Еткінс, збагнувши, що ляпнув зайве. — О господи, хто може знати, де він тепер волочиться.

— його бачено в цій місцевості, — сказав Браун. Він не хотів посилатись на Елен, аби не зашкодити їй, але тепер уже запідозрив, що господар бреше. — Навіть на цій дорозі.

— Дуже можливо, — погодився Еткінс. — Він часом проїжджає цією дорогою, але до нас не заглядає. А люди люблять плескати язиком.

— Я, власне, приїхав до вас із дорученням від Робертса й Раусона, — сказав Браун, що хотів звести розмову на інше. — Містер Робертс… о, ось і мій кінь, — перебив він сам себе, бо ту мить