Читати книгу - "Майже опівночі, Мартін Кейдін"

— Так, сер. У нас є радіоперемикач. Готуйтеся до прийому. Фокстрот-один, вас викликає шостий.

— Говори, шостий.

— Я підтримую прямий зв'язок з генералом Шеріданом та містером Вінсентом, і вони хочуть поставити кілька запитань. Прийом.

— Прийнято, шостий, Борсук, Фокстрот-один слухає. Говоріть, сер.

— Спитайте в цього чоловіка, чи не літали Джеффріз та інші на винищувачах типу П-п'ятдесят один?

Сторож сам почув це запитання. Він видивлявся на всі боки, спантеличений голосом, який лунав бозна-звідки, аж поки агент ФБР наказав йому відповідати.

— Так, сер, звісно, літали. Троє з них. Це найчудовіші машини з тих, які я…

Отже, ще один незаперечний доказ. Тепер вони знали, кого шукати. Але де їх шукати?

Артур Шерідан позіхнув.

— Боже, як я втомився, — простогнав він.

— Не розумію чому, — всміхнувся Боб Вінсент. — Ви перебули на ногах усього тільки шістдесят годин.

Шерідан потер давно не голену щетину на підборідді.

— Враження таке, ніби шістдесят діб. — Він опустився в крісло і поглянув на співрозмовника. — Тепер це переважно ваша справа, Боб. Що робитимемо далі?

Вінсент зітхнув.

— Загалом те саме, тільки куди в ширших масштабах, — від-казав він. — Ловити рибу в морі волоком. Або, коли хочете, прочісувати джунглі густим гребінцем. Джеффріз та його круки нікуди не зможуть поткнутися без того, щоб ми не знали про це. Так я сподіваюся, — швидко додав він. — Ця зграя напевне має в запасі деякі хитромудрі трюки, в цьому ми вже переконалися. Але тепер, коли ми знаємо, хто вони, гадаю, нікуди вони від нас не дінуться. Наші люди по всій країні шукають Джеффріза і його компанію. Та й усі чесні люди намагатимуться допомогти нам. Я не помилюся, коли скажу, що до наших відділень уже надійшло понад десять тисяч сигналів про опізнання розшукуваних нами людей. Нам доведеться уважно все це просіяти.

Шерідан замислено кивнув.

— А чого ви хотіли б тепер від мене?

— Щоб ви поспали бодай трохи, чоловіче. Шкода, що я не можу наказати вам… Ідіть і відпочиньте десь в іншому кабінеті, а як буде треба, я негайно вас розбуджу.

— Ловлю вас на слові. Бо в такому стані з мене пуття не буде. — Шерідан, крекнувши, підвівся. — І ще одне, Боб…

— Слухаю.

— Де, ви гадаєте, остання бомба?

— Це було б чудове запитання для телевізійної вікторини, — кисло мовив Вінсент.

— Я не думаю, що бомбу заховано в якомусь місті.

— Ви говорите так, ніби вже маєте якусь версію. Шерідан кивнув.

— Атож. І дай боже, щоб вона виявилась помилковою. Вінсент очікувально мовчав.

— Вони не можуть розлучитися з п'ятою бомбою, — сказав Шерідан. — Це ж так ясно. Ну хто викине свій останній козир?

Двоє чоловіків, одягнені в роби портових вантажників, поволі йшли вздовж причалу. Час від часу вони недбало озирались довкола. Звідкись із окутаної туманом гавані долинув гудок буксира. Нічого незвичайного перед ними не було. Знайома картина причалів сіетлського порту та «Мануель Асенте» під панамським прапором. Цієї теплої літньої ночі вантажне судно, порипуючи обшивкою, чекало, коли його завантажать перед виходом у відкрите море. Чимало днів борознитиме воно Тихий океан, перш ніж кине якір у Гонконгу.

До двох постатей, що маячили коло билець причалу, підійшов матрос.

— Вам чогось треба, хлопці?

— Авжеж. Ми хочемо побалакати зі старим. Він у себе? Матрос показав великим пальцем за спину.

— У своїй каюті. — Тоді придивився уважніше. — А він чекає на вас?

— Точно, голубе.

— Ну, тоді підіймайтесь отут.

— Спасибі.

— Тільки глядіть, спершу постукайте. А то, знаєте, він у нас із характером.

Вони піднялися на палубу, переступили через люк і рушили до капітанської каюти. Вони знали судно, як свої п'ять пальців, знали кожну його переділку, кожен трап. Така була їхня робота.

Один з вантажників тричі постукав у двері каюти.

— Чого тарабаните? Заходьте! — почулось у відповідь. Двоє перезирнулися. Перший відхилив двері, зайшов до каюти. Двері за ним причинилися.

Капітан підвівся. Це був дебелий скандінав.

— А де ваш приятель? — запитав він. — Ви ж казали, що прийдете вдвох. — Капітан Ганс Бьоме скоса розглядав відвідувача. — Ви самі хто будете, га?

Перед носом у капітана розкрилася тонка книжечка.

— Ріген, еге? А ім'я…

— Кеннет Ріген. — Книжечка зникла в кишені. — Мій приятель залишився за дверима, капітане. Він простежить, щоб нас не турбували.

— Хо-хо, ну й діла! Таки справжні нишпорки. Хо-хо! — Капітан Бьоме повернувся до гостя спиною. Почувся дзвін склянок: Бьоме наповнював їх. — За наші успіхи, га? — мовив він. — Пийте до дна!

Кен Ріген спочатку хотів відмовитись, але згадав, де він і з ким має справу, й вихилив склянку двома ковтками, тимча-сом як Бьоме з професійною цікавістю позирав на нього поверх своєї склянки, давно порожньої.

— Як ви сказали, капітане Бьоме, за наші успіхи. Бьоме покрутив пляшку.

— Хо-хо! Ще по одній, га?

— Ні, дякую.

Але Бьоме відступати не звик.

— Та ну! Ще трохи не зашкодить!

Кен Ріген не відповів, і його мовчанка була промовистіша за будь-які слова. Капітан Ганс Бьоме знався на людях. Усе своє, життя він мав з ними справи. Його анітрохи не цікавило, скільки зараз вип'є Ріген або скільки він п'є взагалі. Просто такий був його метод оцінки людей, і Ріген знав це чудово. Він незворушно сидів перед Бьоме, який тримав в одній руці пляшку, а в другій — склянку і пильно дивився на Рігена своїми світлими байдужими очима.

Пляшка повільно опустилася. Буркочучи, Бьоме закоркував її і відсунув набік склянки,