Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

- Я буваю занудний, я знаю,- сказав Соломон, потираючи собі руки.

- Що я хочу сказати, дядю Соле,- продовжував Уолтер, нахиляючись ще більше й легенько ляснувши його по плечу,- я, бачите, гадаю, що вам краще було б, якби замість мене отут сиділа та наливала вам чай ваша жіночка. Така, знаєте, славна, сердечна, симпатична бабуся, якраз вам до пари, що доглядала б вас і вміла підтримати у вас гарний настрій. А тут сиджу я і я люблю вас від щирого серця, як тільки може любити небіж. Але ж я тільки небіж і не можу бути тим товаришем, яким стала б вона багато років тому,- подругою, що б уміла розрадити вас, коли вам погано на душі,- хоч я б усі гроші віддав, аби лише вас розрадити! Отож я й кажу - коли я бачу, як ви журитесь, мені сумно стає, що біля вас нема нікого кращого ніж отаке, як я, недолуге базікало, що хоче втішити вас, дядю, але не знає як. Не знає як,- повторив Уолтер, тягнучись, щоб потиснути руку дядькові.

- Уоле, хлопчику мій,- мовив Соломон,- навіть якби ота славна бабуся вже п’ятдесят п’ять років сиділа у цій вітальні, я не міг би любити її більше, ніж люблю тебе.

- Я знаю це, дядю Соле, добре знаю,- відповів Уолтер.- Але вам не було б так тяжко від того, що у вас на душі, якби вона була з вами, бо вона знала б, як розважити вас, а я не знаю.

- Ні, ні, і ти знаєш,- заперечив майстер корабельних інструментів.

- Гаразд. То в чому ж річ, дядю? - ластячись до старого, спитав Уолтер.- Ну, кажіть же, у чім справа?

Соломон Джілс повторив, що йому нема чого приховувати, і повторив так рішуче, що небіж не мав іншого виходу, як удати, буцім вірить йому.

- Я можу сказати тільки одне, дядю Соле,- що коли б було...

- Але нема,- затявся Соломон.

- Нехай,- промовив Уолтер.- В такому разі я не маю чого сказати, і дуже добре, бо мені вже пора на службу. Я, коли буду в місті, забігатиму сюди - подивлюся, як вам тут ведеться. Тільки глядіть, дядю! Я більше ніколи вам не повірю й більше нічого не розповім про містера Турбота-молодшого, коли довідаюсь, що ви мене обманули!

Соломон Джілс, сміючись, запевнив, що чогось такого він не довідається, і Уолтер, перебираючи в думці всі неможливі способи забагатіти й поставити дерев’яного мічмана у незалежне становище, вирушив до контори «Домбі і Син» у смутнішому, ніж звичайно, настрої.

У ті часи за рогом, на Єпископській вулиці, жив такий собі Броглей, присяжний маклер й оцінювач. В його захаращеній крамниці в цілком невідповідних своєму призначенню поєднаннях абияк громадилися купи старих меблів. Десятки стільців чіплялися за рукомийники, що самі ледве трималися на верхах буфетів, а ті й собі балансували на обідніх столах, що лежали, ногами догори, на ще інших обідніх столах,- і таке розташування було ще з наймудріших. Банкетний набір покришок на тарелі, келихів для вина та карафок можна було бачити на ліжках у веселому товаристві півдесятка коцюб і лампи для передпокою. Колекція віконних гардин без вікон оздоблювала барикаду з комодів, на яких стояли аптечні слоїки, а бездомний килим, розлучений зі своїм приятелем-каміном, одважно терпів різкий східний вітер, що дув просто на нього, і скорботно тремтів в унісон із пронизливими схлипами піаніно, яке щодня губило по струні й на кожен гуркіт з вулиці ледь чутно озивалося бринінням своєї розладнаної, розбитої душі. У крамниці містера Броглея завжди був великий вибір знерухомілих дзигарів, яких, здавалося, вже й не можна було пустити в хід, як і грошові справи їхніх колишніх власників, і різних свічад, розташованих так, що вони відбивалися одне в однім, відкриваючи оку нескінченну перспективу банкротств і руїни.

Сам містер Броглей був огрядний чоловік з вологими очима, рожевим обличчям, кучерявим волоссям і поступливою вдачею, бо ця відміна Каїв Маріїв, що сидять на руїнах чужих Карфагенів, 21 завжди буває в гарному гуморі. Подеколи він заходив до крамниці Соломона розпитати про торгівлю, і Уолтер знав його настільки, що вітався з ним на вулиці. Проте знайомство Соломона Джілса з маклером далі цього не йшло, тому Уолтер немало здивувався, коли, заглянувши, як обіцяв, того ж таки ранку в крамницю, побачив, що містер Броглей сидить у вітальні, засунувши руки в кишені, а капелюх його висить за дверима.

- Ну, дядю Соле,- гукнув Уолтер (старий похмуро сидів за столом, і окуляри, на превелике диво, були в нього на носі, а не на лобі),- як ви себе почуваєте?

Соломон похитав головою і махнув рукою в напрямі маклера, мовби представляв його.

- Щось трапилося? - спитав, затинаючись, Уолтер.

- Ні-ні, нічого не трапилось,- запевнив містер Броглей.- Не турбуйтеся.

Уолтер з німим подивом перебіг очима від маклера до дядька.

- Справа в тому,- пояснив містер Броглей,- що треба сплатити невеличкий борговий вексель - триста сімдесят з чимось фунтів, а строк вийшов. І вексель той у мене.

- У вас! - скрикнув Уолтер, озираючись.

- Ага,- конфіденційним тоном сказав містер Броглей і похитав головою, даючи на розум, що сваритися їм нема за що.- На майно накладено арешт. От і все. Не турбуйтеся. Я прийшов сюди сам, щоб усе обійшлося тихо й по-товариськи. Ви ж мене знаєте. Це діло цілком приватне.

- Дядю Соле! - пробелькотів Уолтер.

- Уоле, хлопчику,- відповів дядько.- Це зі мною вперше. Такого нещастя я ще не знав. І вже застарий, щоб знову братись до діла.- І піднявши окуляри на лоба (бо вони вже не здатні були приховати його почуття), Соломон Джілс накрив лице руками і ревно заридав, і сльози падали йому на жилет кольору кави.

- Дядю Соле! Не треба, прошу! - вигукнув Уолтер, який аж затрясся від страху, побачивши, що старий плаче.- На бога, тільки не це! Що мені робити, містере Броглей?

- Я порадив би пошукати якогось приятеля чи кого,- сказав містер Броглей,- і поговорити з ним.

- Правильно! - скрикнув Уолтер, ладний ухопитися за першу-ліпшу думку.- Звичайно! Дякую. Капітан Катл, дядю,-