Читати книгу - "Баланда, Шиян Анатолій"

Обтруси скороспілку і падалиці навизбируй,— загадав роботу Прохорові та й пішов знову до альтанки.

А наступного дня зранку на базарному майдані сам Аркадій Павлович був за касира, а продавцем у нього — Прохор.

— Ти спробуй, молодице,— запрошував молодий Шумейко покупців.— Це ж не яблуко, це справжній мед. Куштуй — сподобається, то купиш.

Надкушувала молодиця маленький шматочок, смакувала й кривилася:

— Ой і кисле ж та терпке, як молочайка.

— Не те яблуко взяла. То воно одне таке сюди потрапило. Ось я зараз сам тобі виберу.— І справді вибирав те, що треба. Годив молодиці, сипав повне відро в лозяну корзину, а жінка невдоволено скрикувала:

— Навіщо ж ти мені гнилих кладеш?

— Хіба гниле? — здивовано перепитував Прохор і радив: — То викинь його до бісової матерії

Проти базару слобідський парк. Там сьогодні як ніколи людно. Цокають сокири, джеркотять пилки, глухо шурхають у вправних руках гладенькі рубанки, знімаючи з дощок пахучу стружку.

Дівчата й молодиці, підтикавши плаття та спідниці, босими ногами місять глину, носять відрами воду.

А на базарі Єгор Шульга з своїми друзями комсомольцями на телефонних стовпах загвинчують фарфорові ізолятори, закріплюють на них електричні дроти.

— Бач, як старається! — промовив старий Шумейко, недоброзичливо озираючи майстра.— Все він може і все вміє, оцей Єгор!

— Самі ж дали згоду, то й робить,— промовив Прохор, метнувши очима в бік парубка.— Вгвинтити ізолятор — справа не дуже мудра.

— Не про ізолятори мова, а про те, як вони працюють. Спочатку електрику їм давай, а потім вопи й до млина доберуться. Такі можуть все одібрати.

Шумейко, звичайно, знав, що Карпо Нехльода допоміг комсомольцям і грошима, і лісом, і цеглою, і транспортом, але так треба. Спробував би не допомогти — ганьбою б себе вкрив перед старшим начальством. А так він має козир у руках. Та козир той був не до душі Шумейку, вбачав він у цьому перший підступ до власного благополуччя.

За день дружної роботи цегляна будка для кіноапаратури була готова. Столяри змайстрували двері й віконце, ковалі приладнали надійні засуви.

Так само дружно кипіла робота і по збудуванню сцени. Тут висітиме екран, а тут вечорами комсомольці зможуть показувати театральні вистави, влаштовувати концерти, читати лекції й доповіді.

Велика група молоді закопувала обтесані теслярами стовпи, прибивала дошки, і перед сценою виростали ряд за рядом лави, що їх незабаром заповнять глядачі.

За роботою молоді спостерігали слободяни. Дізнавшись, що тут має бути, включався дехто й собі в роботу, бо це ж готувалася небувала у слободі справа, і для загального добра кожен ладен був підсобити комсомольцям.

Це все помічав Аркадій Павлович і дуже злився.

— Дружні, сволочі!

Він іще хотів щось сказати, та до воза підійшов жебрак, бідно одягнений, у старому кашкеті, у порваних постолах.

Шумейко зиркнув на нього, вибрав червиве яблуко, простягнув жебракові, але той яблука не взяв, а вибрав одне сам, натиснув нігтем на шкірочку, видавив крапельку чистого соку, випив його і сказав простудженим голосом:

— Кисле.

— Є солодкі; Всякі є,— сказав Прохор, оглядаючи невідомого. Певне, жебрак цей — зайда з іншого села.

— Вибери мені найкращих,— і покупець заходився лічити гроші.

Прохор висипав йому в торбу відро яблук, і дивний жебрак почовгав собі далі.

— Ось ти й добери, хто він такий,— сказав Шумейко, проводжаючи його очима.— Може, сам колись був хазяїном. Щось у ньому є таке...

Та про нього Шумейки швидко забули, бо до воза підходили все нові покупці.

Всіх яблук не розпродали і остачу довелося везти додому.

Проїжджаючи повз слобідський парк, Аркадій Павлович наказав синові:

— Ану, спинися!

Той глянув здивовано на батька й натягнув віжки. Старий Шумейко зайшов до парку і, ставши під розлогим осокором, мовчки стежив за роботою комсомольців.

Дзвеніли молотки, цокали сокири у вправних руках молодих теслярів. Під зеленим шатром кучерявого осокора па саморобних верстатах працювали такі ж молоді столяри. Керував ними Пилип Костриця, отой самий юнак, що колись на комсомольських зборах викрив злочинний напад Матюші біля містка.

Самого ж Матюші Жигая тут не було, як не було і його спільників.

"Дурень! — подумав Шумейко.— Оце б зараз саме й показати себе в роботі, щоб до комсомолу повернутись, а він хтозна-де шляється. Воно й не дивно: яблуко від яблуні недалеко падає,— пригадалась недавня розмова з сватом.— Інших, бач, повчає, а свого сина нездатний навчити та направити куди слід".

Привернула до себе увагу Шумейка літня жінка, що поралась біля свіжої клумби, висаджуючи на ній якусь розсаду. "Невже Зуйка?"

Придивившись пильніше, переконався—то була вона. Чув Аркадій Павлович від людей, що частенько до неї навідувалась Ольга Ярош, умовляла стару п'яницю не пити горілки, доглядала за нею, мов за матір'ю, і таки домоглася свого.

Влаштувала її потім Ольга на роботу — сторожихою та прибиральницею в клубі.

І, звичайно, того вже не знав Шумейко, як дбайливо у своїй хатині вирощувала Зуйка квіти, якими прикрасила згодом приміщення комсомольського клубу.

Приємно було старій жінці, коли Ольга Ярош, милуючись тими квітами, обняла її, поцілувала:

— Спасибі вам! І де ви навчилися вирощувати отаку красу?

— Бач, не говорила тобі досі, Ольго, як замолоду довелося мені працювати у панському маєтку. А жив там і командував нами, дівчатами та молодицями, досвідчений садівник. Ми і в саду працювали, ми й за квітами доглядали. Від нього ото я й навчилася тоді, як клумби робити, і які квіти висівать, і якими узорами оздоблювати... Багато минуло літ, а, бач, на старість довелося те все мені пригадати, бо я дуже люблю квіти. І донечка моя теж любила. Боже мій, як любила вона квіти! Нехай ось надійде весна, ми всеньке подвір'я ними прикрасимо.

І весною молоді руки юнаків і дівчат розчистили подвір'я, підготували клумби, на яких комсомолки під наглядом старої Зуйки висівали насіння, садили заздалегідь приготовлену розсаду.

А коли все це, укріпившись у грунті, почало буйно рости і розквітати, красою цього цвітіння милувалися всі. Пахощами було сповнене подвір'я. Ніжний аромат матіоли, табаку, резеди й вербени линув на вулицю, і не один пішоход зупинявся тут і стояв хвилину чи дві, з приємністю вдихаючи ті пахощі, з цікавістю розглядаючи клумби, де багряніла рясна сальвія, пишно цвіли різнокольорові жоржини, вирізьблювались голубим суцвіттям дельфініуми, де красувалися рожеві, білі й червоні мальви. А над доріжками гнулось рясне від цвіту гілля троянд, густо кучерявились укріпчастим листям рожевоцвіті космеї.

Затишний, красивий куточок. Тут у вільний час любила відпочивати Зуйка.

І в такі хвилини відпочинку й спокою не раз пригадувалась їй далека молодість, минуле життя з великим горем і малими радощами.

Іноді приходила сюди Ольга Ярош, сідала поряд старенької, слухаючи її сумні розповіді.

— Дивлюсь я, Ольго, тепер на вас і радію. Інша молодість, інше життя. Оце б і моя донечка, коли б її не замордували мамоитовці, була б разом із вами в комсомолі. Я б на неї дивилася та милувалася. Нема... Замучили вороги...— І з її потьмянілих очей скочувались гіркі материнські сльози.— Не довелось. Лишилася на старість сама...

Ольга розуміла ту непоправну втрату, біль, тугу й самотність і, як могла, заспокоювала нещасну матір.

Про ці їхні розмови, звичайно, не знав Шумейко, дивлячись зараз на Зуйку.

"їй у могилу пора б лягати, а вона, бач, квіти їм садить". І перевів свій недружелюбний погляд на озеро, звідки линула музика старовинного вальса "Дунайські хвилі". Просто на траві сиділи юнаки й дівчата з гітарами, балалайками, мандолінами. Керував ними Гришка Галайчук, отой самий, що в пивниці Севастяна Жигая розважав хмільних гуляк. І для нього знайшла роботу Ольга Ярош, доручивши керувати струнним гуртком. Він же організував і хор, який має виступити в концерті, що його готують на день відкриття літнього кінотеатру.

"Що робиться?—думав, оглядаючи молодь, Шумейко.— Боже мій, що робиться тепер на світі! Раніше парубки пили горілку, билися навкулачки, гасали за дівчатами по левадах і нічого такого не бачили й не знали. А зараз їх баламутять різними витівками та кумедіями. Що з них буде? Пропали... Зіпсуються... Добра не ждати".

Злагодженість у роботі, дружність, вміння й азарт, з якими працювала тут слобідська молодь, лютили Шумейка, бо він розумів, що рано чи пізно оці молоді люди, міцніше згуртувавшись між собою, аніж їхні батьки, стануть справжніми господарями слободи.

Коли їх так єднає труд — вони все можуть зробити, все... Вони візьмуть електрику, вони можуть взяти згодом і млин, і, можливо, він, хазяїн, багатир слобідський, стане таким же обшарпаним і бідним, як отой покупець, що його він, Аркадій Павлович, бачив сьогодні на базарі.

"Треба було б поговорити з тим чоловіком, розпитатися. Хто він, звідки? Чому блукає по слободі у такому бідному одязі?"

Згадка про того невідомого неприємно різонула Аркадія Павловича, і він, дивлячись па молодь, вбачав у ній своїх ворогів, що скоро наступатимуть па нього, хазяїна, так само дружно, як вони зараз дружно працюють на майданчику.

В душу западала злоба на них і неприязнь. Та хіба про це комусь скажеш? Хіба станеш сам собі ворогом? Нехай живе у глибині, біля серця, незрима й невидима нікому. А може, прийдуть колись визволителі, як приходили в час громадянської війни, може, знову старі часи настануть,— ось тоді він, Аркадій Павлович, поживе на світі, порозкошує вдосталь... Тоді, може, і оцей кінотеатр прибере до своїх рук і матиме нові прибутки.

Та ці надії були марними, бо з кожним днем Радянська влада міцніла, наступала на багачів, приборкувала їм крила.

"І мені, певне, приборкають". Зір Шумейка зупиняється на молодих дівочих та юнацьких обличчях і ненароком затримується на Ользі Ярош.

У пам'яті постає незабутня вистава в клубі.

"Дав маху Овсій Лихогуб".

У простенькому платті, пов'язана білою косинкою, Ольга разом з іншими дівчатами та молодицями місить глину.

Шумейко стежить за нею, а біля серця в нього гадюкою в'ється лють, жалить нещадно, викликає невеселі роздуми.

"Добра від неї мені не ждати. Ой, не ждати".

А десь у найглибших закутках душі мимоволі зринає пошана до неї і несподіваний жаль.