Читати книгу - "Баланда, Шиян Анатолій"

"Поспішив я оженити Прохора. Отаку б дівчину приборкати, щоб невісткою була в моїй сім'ї. Така б згодилася. Карпо й вона... Легше б мені на світі жилося".

І знову пригадалась йому розмова з сватом Жигаєм, його образливе повчання і його погрози.

Аркадій Павлович навіть посміхнувся. "Він мені погрожує, а справжньої погрози нам обом треба ждати від них... Оці все зроблять, за них і влада, за них і саме життя. Це розуміти треба, а не повчати мене!"

Сама лише згадка про свата роздратувала Шумейка. "О, сюди б тебе, свате, привести та тикнути носом: дивись, яка молодь росте, бійся її, бо вона не відступить ні перед чим, вона свого доб'ється і, можливо, нас з тобою доб'є!"

Холодні Шумейкові очі оглядали всіх. Його увагу привернула до себе також група дівчат, які зшивали білі сувої полотна, заготовляючи екран. Порядкувала дівчатами Зінька. Глянув на неї Шумейко. Вона піймала його недружелюбний, сповнений докору й зневаги погляд і почервоніла.

Можна було б, звичайно, підійти зараз до неї і при подругах пострамити за Прохора, ганьбити за те, що розбиває чужу сім'ю, принаджує до себе жонатого чоловіка.

Міг би це зробити Шумейко, та для такої сварки й ганьби ще не настав час. Нічого він їй не скаже, бо вже синові сказав те, що думав, а він не посміє батька не послухатись.

Зірким оком дивився на Зіньку Шумейко, мимоволі порівнюючи її з Вірою, і розумів, що Зінька набагато красивіша: і станом гнучким, і обличчям рум'яним, і очима іскристими.

"З такою можна побавитись. Я сам, коли б молодшим був..." Піймавши себе на непристойній думці, Шумейко навіть сплюнув з досади і, ні з ким не вітаючись і ні в кого нічого не розпитуючи, мовчки вийшов з парку, вмостився на возі.

— Поганяй! — Сидів хмурий, думаючи про щось своє, невеселе й тривожне.

— Твою там бачив... Зіньку...— І нічого більше не сказав. Нічого й Прохор не запитав у нього, розуміючи, що ця розмова зараз недоречна.

Цьвохнув Метелицю батогом. Вона так різко рвонулася вперед, що з воза на запилену дорогу впало кілька яблук, але ні Прохор, ні батько їх не підняли, бо не помітили того: іншими думками була заклопотана в кожного з них голова. Батько не знав, що Прохор теж бачив Зіньку і поглядом і знаком руки дав їй зрозуміти, що він дуже хоче зустрітися з нею і що ця зустріч мусить відбутися увечері на кручі, де було завжди їхнє улюблене місце побачення. Він ждатиме її, і вона прийде, мусить прийти!

Віра додому не поверталась. Чи батько їй так наказав, чи сама вона, ображена, вирішила, щоб спочатку навідався до неї Прохор, пробачився перед нею, забрав її з собою.

Прохор не з'являвся до неї ні вдень, ні увечері. Віра плакала потай, уникаючи зустрічей з рідними.

Вона не знала, що трапилося, але догадувалась, що в батька була неприємна розмова з свекром, бо повернувся тато від Шумейка суворий і грізний, мов грозова хмара.

Накричав на матір, накричав на неї, Віру, що вона не вміє ужитися з чоловіком, не вміє йому годити і ось на старість йому, батькові, доводиться мати неприємні розмови.

А яка саме була розмова — того Віра не знала. Одне ясно: у тій хаті, де прожила вона з чоловіком кілька років, їй тепер місця немає. Чужа стала, непотрібна — і це почуття відчуженості особливо пригнічувало Віру. Вона не знаходила собі місця. Вона, як могла, крилася від допитливих очей матері, усміхалася до неї, а самій хотілося впасти їй на груди і, ридаючи, розказати про все, як живеться їй у Шумейковій сім'ї, як не спить вона ночами, чекаючи чоловіка, як терзається її душа й серце.

Хоч не розповідала досі нічого, та мати розуміла все це без слів, співчувала, жаліючи доньку, яка в заміжньому житті не зазнала щастя.

"Хіба піти додому? — вагалась Віра, але гордість брала в неї верх над ваганням.— Якщо він хоч трошечки мене любить — сам мусить прийти".

Та Прохор не приходив. Уже сонце сіло за горою, уже засвітились перші зірки. Даремно дивилась Віра на дорогу, даремно ждала, що ось розчиниться хвіртка і на подвір'я зайде він, Прохор, її чоловік, якого вона любить, за яким страждає, як не страждала ще досі ні за ким.

А Прохор у цей час лежав в умовленому місці, на кручі, зривав травинки, висмоктуючи з них солодкий сік, позирав на вишневий садок і на стежку, що круто звивалася вгору.

"Невже вона не зрозуміла? — думав Прохор, нервуючи.— Адже я їй точно показав на кручу, і вона хитнула в знак згоди головою. Чому ж не виходить досі? Що могло її затримати?"

Вже всеньке небо над головою всіялося зорями, а з-за лісу незабаром підвівся оранжевий ущерблений місяць, і забагряніли під ним тихі заводі Ворскли.

Прохор лежав горілиць, дивився в небо, вдихаючи пахощі свіжої трави. Він уже ладен був сам зійти тією стежкою до її подвір'я, коли почув, нарешті, легкий шурхіт.

Схопився на ноги, пішов назустріч їй.

— Я думав — не зрозуміла ти мене й не вийдеш, а я так жду тебе, так жду, Зінько.

Звично він обняв її за плечі.

— Ой Прохоре, коли б ти знав, як я сьогодні нажахалася.

— Кого?

— А твого батька. Зайшов він до нас у парк, дивиться на мене. Я думала: ось підійде й почне мене при всіх страмити за тебе.

— Ну хіба ж батько міг таке зробити? То він мені наказував...

— Що наказував? — сполошилася Зінька, відчувши в цих словах якусь неприємність для себе.— Кажи мені, все кажи...

— Ну, це стара історія... Приходив Жигай, скаржився, що ображаю Віру... А як я ображаю? Я просто не люблю її. Не хочу бачити її, не хочу жити з нею. Сядьмо, Зінько.

Вона слухняно й покірливо сіла поруч нього, але була, як ніколи, стривожена, і цю тривогу її одразу помітив Прохор.

— Та що з тобою, Зінько? Не пізнаю... Мовчазна ти, якась насторожена.

— Правда, і сама не розумію, що зі мною діється, але лячно мені, на душі чомусь неспокійно.— І вона озирнулася навколо, та нікого, крім них, на горі не було.

Прохор, обнявши її, гладив голову, цілував, ніжно пригортав до себе, як завжди, і Зінька в обіймах милого трохи заспокоїлась. Обоє вони не помітили, як недалеко від них спинилася чоловіча постать і, нічого не говорячи, стежила за ними.

— Здорово ти, Прохоре, навчився чужих молодиць обіймати,— промовив Матюша Жигай, вдоволений з того, що він сполохав пару.— Що ж,— продовжував Матюша,— тепер уже і я повірю сестрі, а тобі, негіднице, тобі, безсоромнице, буде окрема подяка! — погрозив Жигай і швидко пішов геть.

— Мерзота! Ходить тут, підглядає,—' промовив розлючений і трохи розгублений Прохор, дивлячись з ненавистю услід родичеві.

— Я піду... Я не можу тут залишатись. Боже мій, який сором, яка ганьба! Наче відчувала, що має лихо трапитись. Він же всім, усім тепер про це розкаже.

— Не розкаже,— сказав непевно Прохор.— Я з ним зустрінусь, поговорю.

— Розкаже... Я його знаю краще.

— Ну й нехай розказує,— промовив з якоюсь рішучістю Прохор,— швидше настане кінець всьому!

Зінька затихла, відчувши в його словах щось тривожне для себе. Вона глянула Прохорові в лице і не своїм голосом запитала:

— Покинеш мене? Я розумію, так жити довше не можна... Я знаю, тобі теж нелегко...— І, притиснувшись до нього, рвучко обвила його руками. Він відчув на своїй щоці її сльозу.—-

Не покидай,— благала вона з ледве стримуваним риданням,— мені страшно самій... Не можу я без тебе тепер жити... Покинеш потім, пізніше. Я згодна... Я знаю: не судилося нам у парі жити.

— Що ти, Зінько? Що ти говориш? Хіба ж то я про тебе так сказав? Про неї... Все одно життя з нею не буде. Не люблю її. Я тобі вже, Зіню, казав, присягався, що ти одна зараз у моїй душі, в моєму серці, і нікого мені не потрібно. А ти плачеш...

Поцілунками він висушував її сльози, і вона заспокоювалась, і знову було їй так хороше з милим, як завжди.

Та обоє вони не знали й не відали, як уже почав снувати своє чорне павутиння Матюша Жигай.

Віра лежала у спальні одна й не спала. Вона уявляла собі Прохора. Ось він голубить Зіпьку, промовляє до неї ніжні слова, такі самі, певне, які говорив він колись їй, Вірі, при зустрічах... І те, що не вона, його законна дружина, а Зінька відповідає на оті милування, обіймає Прохора й голубить його,— сповнювало її душу неспокоєм, ревнощами, скаженою люттю до своєї суперниці. Віра металася в ліжку у безсилій злобі.

"Що мені робити? Чим привернути Прохора? Не діють чари, не діє зілля наговірие, бо як ходив раніш, так і зараз ходить до неї, до змії лютої, до розлучниці Зіньки. Боже,— зверталась вона до образів, освітлених вогником синенької лампадки,— допоможи, одверни його від неї, приверни до мене... Свічки ставитиму, молитимусь тобі щодня, славитиму тебе, доки житиму на світі. Допоможи!"

В цю хвилину найбільшого неспокою до спальні увійшов брат Матюша.

— Лежиш?

— Чого тобі? — втомлено промовила Віра.

— Отож я й кажу — лежиш собі, а того й не знаєш, що твій чоловік, Прохор твій, обіймає зараз Зіньку на горі. Сам бачив. На власні очі бачив...

Віра немовби скам'яніла. Безтямними очима дивилася на брата, нічого не говорячи йому, нічого не розпитуючи.

— Ти що, хіба не чуєш, що тобі кажу?

— Чую,— вимовила якимсь глухим, неприродним голосом.— Іди... Залиш мене!

Матюша, здивовано знизавши плечима, вийшов. Віра підвелася з ліжка. Кілька секунд дивилась на лампадку безтямним поглядом.

— Ти бачиш... Не винна я... Вона моє життя розбила. Вона... вона! — І Віра похапцем стала одягати плаття, застібати ґудзики на грудях, а вони чомусь не потрапляли в петельки, вислизали з рук, мов живі й прудкі створіння.

— Боже, прости мені, але я не можу так жити... Не можу далі так мучитись. Ти ж бачиш. Ти знаєш все, господи!..

Брата в хаті не було. Куди він пішов — Віра не знала. Та й не про нього думала вона в цю хвилину одчайдушної рішучості.

— Треба кінчати, а потім що буде, те й буде. Несила моя отаке далі терпіти.

Віра виходить з хати, сторожко пробирається тихим подвір'ям до хліва... Гарячі руки її шарудять у свіжому сіні й виймають з потайного місця невелику пляшечку. Кілька секунд Віра дивиться на неї вагаючись:

"Господи! Що я роблю? Невже мій розум помутився? Невже я божеволію?"

Вона ладна була вже поставити страшну рідину назад, але в цю останню мить знову постав перед її очима образ Зіньки.

— О проклята! — вимовляє Віра, ховаючи пляшку під хустину.

Ніщо тепер не спинить Віриного наміру. Нездатна молодиця зараз щось роздумувати чи стримувати себе.