Читати книгу - "Баланда, Шиян Анатолій"

Сліпа злоба й невгамовані ревнощі, мов нестримна буря, женуть її з рідного подвір'я туди, де милуються Прохор із Зінькою.

"Тільки б застати їх, побачити, і щоб вони теж побачили мене... А далі... далі вже я знаю, що слід робити, як діяти".

Не відчуваючи під собою ніг, Віра швидко йде безлюдним провулком, потім стежкою на гору. Але де саме їх шукати зараз? Гори, пересічені розмитими ярами та урвищами, тягнуться далеко. І як же вона забула розпитати у брата: на якій саме кручі він їх бачив?

"Все одно знайду. До світанку шукатиму, а знайду! Мушу знайти!"

І серце, сповнене гнівом, жене її вперед. Ось уже й гори— тихі, безлюдні. Внизу в долині лежить слобода. Рідко де світиться вогник, бо вже надворі пізня ніч. Долиною через слободу тече Ворскла, виблискує під місяцем. Темніють тихі заводі, обрамлені вербами та очеретами. Чомусь пригадується Вірі, як однієї ночі вона вже блукала отак над річкою, і даремно.

Та в цю ніч мусить знайти. Пильно оглядає кожну гору, зазирає мимохіть у яри. В одному з них горить багаття, біля нього сидять літній селянин з онуком, а недалеко від них пасуться спутані коні. Обходить Віра яр стежкою, знову очі її шукають, придивляються, чи не маячать десь знайомі постаті. Але гори безлюдні. Злегка шумлять тут під вітром жита, а в житах безугавно б'ють перепели, вихваляючись один поперед одного дзінкими переливами голосів.

"А може, Прохор, злякавшись Матюші, пішов з нею до лісу?"

Виразною смугою одразу за житами чорнів ліс. До нього пролягала проїжджа дорога. Далі звивалася вузенька стежка між житами.

Зупинилась Віра, не знаючи, куди йти, де їх шукати. Але вагалась недовго і потім рішуче звернула на звивисту стежку.

Чим ближче підходила вона до чорної смуги лісу, тим ставало їй страшніше. Та вона тамувала в собі отой мимовільний страх і, пе зупиняючись, увійшла нарешті в знайомий їй змалечку ліс.

Тут було темніше, аніж на просторі. Наче й тихі стояли дуби, та клени, і ясени, а все ж над лісом прокочувався таємничий, лякаючий шепіт. Віра здогадалась, що то шумлять завжди неспокійні осичини.

Раптом почувся плач немовляти, виразний, жахливий, обдавши Віру холодом. Вона зупинилась, серце забилося мов на-віжене. Волосся підіймалося па голові, мліли ноги, не в змозі ступити й кроку.

— Господи, що це? Може, цс соп?

Та ні ж бо, вона пе спить. Ось перед нею темпі контури дерев, ось вона тягнеться рукою до тернової гілки і відчуває дотик гострих колючок...

Незабаром знову прокотився лісом тужливий плач, а над головою в неї прошуміли крила, і лише тоді здогадалась Віра, що так тужливо плачуть вночі сови.

Трохи одлягло від серця, але не зменшився страх. Даремно вдивлялася Віра перед собою, надіючись побачити Прохора й Зіньку, густа таємнича стіна стояла навколо, і в ті хащі боязко було завертати.

Прислухалась — ніде не чути людського гомону, тільки шумлять безперестанку осичини, і той шум, як ніколи, страшить зараз Віру. Вона відчуває, що далі не зможе піти — не вистачає в неї духу, сміливості. Жах заглушує все, змушує її повернутися назад.

"Не можуть вони бути в лісі... Десь, певне, на горі сидять. Там же їх бачив Матюша. Може, перейшли на інше місце, а може, десь у житі".

Жаром обпалює щоки Вірі, знову бунтується серце, знову заливає його нова хвиля нестримних ревнощів.

Круто повертає назад і вже не йде, а біжить, гнана тужливим плачем нічних птахів, гнана таємничим шепотом невгамовних осичин.

Ось перед нею світлішає. Уже вона мчить стежкою між житами і тільки тут, стишивши біг і важко дихаючи, трохи заспокоюється.

Світить ущерблений місяць, перегукуються між собою перепели, виблискує, як і раніше, під місяцем Ворскла, тільки у слободі вже ніде ні вогника.

Знову очі її ширяють по ланах жита. Воно наче спить. Вусате колосся чіпляється за руками, немов спинити її хоче, заспокоїти, та спокою нема й не може бути.

Уже минула жита. Знову йде стежкою над ярами та кручами і, нарешті, знаходить їх.

Він лежить на траві, поклавши голову їй на коліна, а вона гладить його, схиляється над ним, цілує його...

Все помутилося в очах Віри, здійнявши в душі її страшенну бурю. Ніякі уявлення не давали їй того відчуття, яке нахлинуло на неї зараз, перехопивши подих, стиснувши їй серце.

"Що робити, що? — метались думки сполоханим роєм, не знаходячи одразу виходу.— Підбігти, вчепитися в коси, люто бити її, розлучницю?" Та Віра розуміє, що Прохор стане на захист і тоді назавжди покине її, Віру, а сам зійдеться з Зінь-кою. Перемогти себе. Не тривожити їх. "Нехай голубляться, нехай милуються... За все я їй помщуся!"

Очі Вірині стежать за ними, а серце не хоче поступитися і йде наперекір розсудливим думкам.

Ось зараз, зараз зірветься вона і підбіжить до них, несамовита в своїй люті і своїх вчинках.

Та в цю найкритичнішу для неї хвилину підвівся Прохор, підвелася й Зінька.

"Будуть прощатись... Треба поспішати, щоб не побачили мене". Віра стежечкою, що звивалася яром, непомітно зійшла з гори, простуючи до Зіньчиного саду, оточеного густою порослю молодих вишняків. Тут причаїлася. Тут має відбутися помста.

Віра стежить за дорогою. Ось вони зупинилися над кручею. Прохор обіймає Зіньку, тисне на прощання руку...

Зінька крутою стежкою ловко і швидко збігає вниз до свого садка. Прохор іще стоїть на горі, дивиться їй вслід, потім зникає.

Зараз відбудеться зустріч суперниць. У грудях Віри стає гаряче. Серце б'ється мов навіжеие. Не вистачає повітря. Гаряча рука її стискає пляшку.

"Спинися! Що робиш, божевільна? Отямся, доки не пізно! Ти знівечиш її красу... Навік загубиш її, загубиш і себе". Та другий голос, нещадний і мстивий, розпалює ревнощами душу, невблаганно домагається кари.

"Нехай гине краса її. Мені цього тільки й треба. Не гляне на неї Прохор, сміятимуться з неї люди. Одвернеться назавжди чоловік. Хай мучиться. Хай теж страждає, як страждаю я. Господи, допоможи... Тільки б не схибити... В обличчя їй хлюпнути, саме в обличчя!.."

І страшна секунда настає. Зінька входить у густі вишняки і раптом скрикує, почувши шурхіт:

— Ой, хто тут?

Перед нею привидом з'являється жіноча постать, закутана в хустину, але Зінька пізнає її.

— Віро!..— скрикує лячно, помічаючи в її руці пляшку.

— Проклята! Чоловіка в мене відбиваєш! Ось тобі, потаскухо!

Зінька встигає зірватися з місця, та не встигає відбігти0 Якась рідина, липка й вогниста, обдає їй спину. Не пам'ятаючи себе, Зінька влітає до хати.

Віра пе спала цілу ніч.

Каяття прийшло потім, коли злочин було вже здійснено. Віру охопив раптом такий тваринний страх, що вона скам'яніла на хвилину, сама не розуміючи того, як це все могло трапитись. Вона уявила собі Зіньку, коли та забігла до хати й підняла з постелі батька, Ольгу і, можливо, сказала, що цей злочин зробила Віра і що вона, мабуть, і досі стоїть у молодім вишняку. Зараз може до неї вискочити розлючений Рубан, сильними руками схопити її за горло й душити.

"Чого ж я стою? Чого жду? Втікати!.." Так біжать тільки вві сні. Охоплена жахом, Віра мчала, боячись обернутися назад, де, здавалося їй, гнався за нею механік. Якщо він наздожене— буде неминуча для неї смерть. Бліда, перелякана ввірвалась вона до себе на подвір'я, але в хату зайти не відважилась.

Що далі — дужче мучила її думка про злочин, зростав страх, захотілося побачити Прохора, признатися йому, попрощатися з ним, бо вранці, мабуть, прийде міліція, заберуть її, злочинницю, до в'язниці, і тоді кінець! Тоді вороття до Прохора немислиме. Хоч і відбуде вона кару, та вже назавжди втратить чоловіка...

"Навіщо я, навіщо я таке зробила? Навіщо занапастила себе? Для кого? Для чого?"

Віра дивилася на темні шибки вікон, де спали батьки і спав брат Матюша.

"Це він винний. Коли б не прийшов, не сказав — то не трапилося б такого". У Віриній душі народжувалась злість на брата, але не брат може її заспокоїти в цю хвилину, а тільки Прохор.

Перед ним буде вона каятись, йому розкриє, повідає про свої муки, страждання, про любов свою... Нехай знає, до чого він довів її своєю зрадою.

Віра виходить з подвір'я і йде порожніми вулицями до садиби Шумейків. У слободі тихо. Якась сила вабить Віру бодай здалеку глянути на Зіньчину хату, і, підкоряючись цій владній силі, вона простує вперед.

Минає криницю, і перед очима постають темні шибки. Ні галасу тривожного в хаті, ні метушні. Спокій там і тиша.

"Невже Ольга одвела її до лікарні?" Ця думка непокоїть і ще більше страшить. Тепер уже ясно: злочин здійснений, і кари за нього не уникнути. Ольга навчить, Ольга всього до-б'єтся, аби захистити свою подругу.

Наче п'яна, заходить Віра на подвір'я, де кілька літ прожила з чоловіком щасливо і де зазнала вона водночас гірких мук і страждання.

"Хто мені допоможе? Хто врятує тепер від суду й в'язниці? Може, Карпо?" Та сама лише згадка про нього викликає в ній огиду. Колись він подобався їй, але ота зустріч в купальні і ота хвилинна втіха зламали її родинне життя, знівечили щастя, порушили спокій, принесли їй стільки страждання й мук. Вони погасили в ній почуття, і зараз в її душі залишились тільки зневага до нього та презирство.

І хіба могла вона тепер вдаватися по допомогу до Карпа?

"Ні, про це навіть і думати не слід. Що буде, те й буде, а його не проситиму. Хоч з нього це все почалося... Коли б не приїздив сюди — нічого б зі мною не трапилось".

Віра серед усіх шукала винуватців і щадила себе як жертву, як потерпілу, як жінку, що вже спокутувала свій мимовільний гріх тяжкими муками.

"Швидше до Прохора... Він, певне, спить у клуні на сіні".

Сторожко підходила туди, хвилюючись і бліднучи на виду. Прохор справді спав. Вона сіла поряд нього і стиха почала його кликати:

— Прохоре, чуєш? Це я прийшла...

— Га? Хто це? Хто? — вигукнув він спросоння.

— Я, Прошенько, твоя Віра... Не проганяй, вислухай мене...— Голос у неї затремтів.— Я не хотіла... Я наче безтямна була... Прости мене. Катуй мене, я заслужила... Але я н"е могла стриматися в ту хвилину...

— Про що ти говориш? Не розумію тебе.

— Ой Прохоре, що я наробила! — І Віра несподівано впала на сіно й забилася в риданні.— Матюша прийшов і сказав про вас... Я бачила тебе з нею, і я помстилась... Сама не знаю, що діялось тоді зі мною...

— Ти?.. Як це... помстилась? Кому?

— Зіньці...