Читати книгу - "Мандрівні зірки, Шолом-Алейхем"

І не хата, а винарня. І не винарня, а шиночок. У Чернівцях його звуть льох. Коли кому кажуть: "Підемо в льох",— той уже знає, що мають на увазі — до Меїра Бешелева. Так звуть господаря льоху (його батько Бешел, хай йому земля пером, теж був винарем).

До цього льоху зайшли наші актори, замовили хто морквяник, хто зрази з огірочками, а хто тільки огірочки — кожний залежно від стану своєї кишені після дев'ятого валу,— а вином частував Швальб.

— Сьогодні вино за мій рахунок! — сказав він.

Від першої склянки мускату, яку випив Ізак Швальб, у нього розв'язався язик, і він почав розповідати своєму компаньйонові Гольцману все від початку до кінця, чистісіньку правду. Нехай бог його покарає, якщо він збреше хоч на крихточку. Навіщо йому брехати, коли він може додержуватись правди? Тут можна розкрити всі карти. Ізак Швальб давно вже помітив, що він зайвий Гольцма-нові. Зовсім зайвий. Проте він не робив з цього трагедії і тримався. Заради кого? Тільки заради сестри, заради примадонни. Але останнім часом примадонна теж почала якось виходити з моди, відколи відмовились від найкращих оперет на користь "Уріеля Акости" й подібних до нього дурничок. З того часу тільки й чути: Рафалеско, і ще раз Рафалеско, і знову Рафалеско. Ну, що ж? Його самого, Швальба, значиться, це мало обходило. "Уріель Акоста" — нехай буде "Уріель Акоста". Але ж сестра! Що робити з сестрою? Вона каже, що теж хоче оплесків. Тоді він надумав і надіслав листа братові Нісону до Лондона, описавши все до найменших подробиць. Він, Ізак Швальб, завжди так робить. Коли щось трапляється, він одразу шкварить листа своєму братові Нісону в Лондон. "Дурню ти неприторенний! — відповів йому брат Нісон з Лондона.— Доки можна тинятися з місця на місце? Краще,— пише він,— візьми сестру й приїздіть удвох сюди, в Лондон. У мене є для вас, — пише він,— не діло, а золото. Ми маємо тут,— пише він,— театр-лялечку, "Павільйон-театр" зветься він у нас. Оце вже театр! І актори,— пише він,— один в один: бецмани, віслюки, бовдури, проте золото загрібають лопатами. Бо публіка,— пише він,— тут не дуже розпещена. Що їм дають, те їдять та ще пальці облизують. Я вже поговорив,— пише він,— з ким треба, й мені сказали: нехай тільки твій брат приїде сюди з сестрою, з примадонною, і ми їх озолотимо. Ми,— кажуть вони,— чули про неї й читали в газетах. Про хороше чути здалека". Ну й ще в такому ж дусі пише йому брат Нісон з Лондона. Тоді він, Ізак Швальб значиться, ушкварив нового листа: так, мовляв, і так, їхати не мудра річ; треба знати, чого їдеш,— умови, гарантії, контракт... У відповідь надійшов новий лист від брата з Лондона: "Ти,— пише він,— великий осел! Коли я тобі кажу приїдь, то вже,— пише він,— усе гаразд: є умови, гарантії й контракт". Тоді він, Ізак Швальб, вгатив ще одного листа, так, мовляв, і так: якщо він матиме стільки-то, а сестра стільки-то, нехай надішле телеграму, і вони негайно приїдуть. То ось тепер прибула телеграма.

— Ну? Що ти скажеш про мого брата? — повернувся Швальб до свого компаньйона з почервонілим обличчям.

— Що я можу сказати? — відповів Гольцман нібито дуже спокійно, дивлячись на кінчики пальців.— Я вже

давно казав, що твій братик хвацький хлопець, ти не вартий його мізинця. Авжеж, добре перебувати в Чернівцях, коли маєш брата в Лондоні, про що тут розводитись? Але що ж? Я б хотів побачити телеграму.

Швальб ковтнув трохи вина:

— Хіба ти вмієш читати?

— Мені не треба читати: я тільки гляну.

— Чого ти тут не бачив? Телеграма — як усі телеграми! — промовив Швальб і показав йому телеграму проти світла з вікна. Але, перше ніж Швальб оглянувся, телеграма опинилась у Гольцмана в руках. Хвилину згодом Гольц-ман покликав секретаря, "людину з освітою", і той прочитав йому телеграму: "Якщо приїжджати, то тільки з Ра-фалеском".

Швальб жодного докору не почув від свого компаньйона. Гольцман навіть слова не сказав. Він тільки взяв телеграму і мазнув нею згори вниз Швальбові по обличчю.

Розділ 80 ХТО ВІН ТАКІ^

Відома мандрівна трупа "Гольцман, Швальб і К°" вже лаштувалася покинути Чернівці та поїхати далі в мандри. Нісон Швальб навіть надіслав з Лондона газету, де на першій сторінці було вміщено надруковану величезними кричущими літерами рекламу:

!! СЕНСАЦІЯ!!

!!! ПРИГОЛОМШЛИВА НОВИНА!!!

ЛЕО РАФАЛЕСКО, НАЙБІЛЬША ЄВРЕЙСЬКА ЗІРКА, ЯКА ВРАЗИЛА ВЕСЬ СВІТ, НЕЗАБАРОМ ВИСТУПАТИМЕ В ЛОНДОНІ У "ПАВІЛЬЙОН-ТЕАТРІ"!!!

Почали навіть уже пакуватися. Лишалося показати ще виставу в Чернівцях на бенефіс Рафалеска. До цього бенефісу чернівецька молодь готувалася разом із студентською спілкою. Квитки були спродані всі до одного. З'їхались до Чернівців молоді люди з усіх навколишніх маленьких містечок, куди театр, починаючи від Адама аж до сьогодні, ніколи не заїжджав.

Переповнений зал —гарантія успіху для актора. А надто для такого актора, як Рафалеско, що майже на кожній виставі запалювався, немовби вперше виступає на сцені і хоче показати глядачеві все, чим багата його душа. Рафалеско давно вже не почував себе так хороше, як того вечора. Він скупчив усі сили свого розквітлого таланту і цього разу створив нового Уріеля Акосту, мудрого, тихого, самотнього філософа, справжнього Спінозу. Рафалеско не прагнув до цього, але так сталося мимоволі, само собою. З надзвичайною природністю він показав, що таке справжня перемога: не той звитяжець, хто перемагає інших, а той, хто в душевній боротьбі перемагав самого себе.

Можливо, що де-небудь в іншому місці така гра не мала б такого величезного успіху, як у Чернівцях, бо на виставі були ті "елементи", які потай воювали з темрявою. Ці приховані герої, однак, рідко коли перемагали і часто падали переможені, як упав Уріель Акоста. Театр просто двигтів від гучних оплесків і нечуваних овацій. Учнівська молодь на руках винесла бенефіціанта Рафалеска, обсипала його квітами, підносила подарунки, які актори з цікавістю розглядали, а Гольцман сховав. Двоє юнаків зачитали адрес, якого ніхто не чув, крім купки студентів, одно слово, це був тріумф, що рідко коли випадає на долю навіть таких розпещених успіхом акторів, як Рафалеско.

Після першої дії Гольцман, який стояв на варті й стежив за всім, помітив серед молоді, що любить вештатись за лаштунками, якусь чудну неголену людину із знайомим заспаним обличчям та знайомими банькатими очима. Ця людина з першої хвилини не сподобалася Гольцманові. Йому не подобалося, що цей чоловік лізе просто за лаштунки, штовхається й хоче пробитися саме до Рафалеска. Гольцман попросив його ласкаво піти назад: "Дядьку! — сказав він делікатно.— Не будьте тим, що кувікає, і не лізьте туди, куди не слід..." Після другої дії знову те саме: заспана з банькатими очима людина проштовхувалась до Рафалеска, а Гольцман показав їй на двері, додавши кілька ущипливих слів: "Поводиться, як свиня. Йому кажуть: не лізь, а він прикидається глухим". Після третьої дії Гольцман піймав його вже в дверях за два кроки від Рафалеска. Він узяв банькатого за комір і викинув просто, без церемоній, побажавши "холеру в кишки" йому і всім вилупкам, що, к лихій годині, плентаються під ногами!.. А вже ген-ген після вистави, коли актори переодягалися,

Гольцман помітив здалеку ту саму заспану постать, яка все-таки прослизнула за лаштунки й заскочила до вбиральні Рафалеска. Мов розлютований тигр, стрибнув туди Гольцман. Але, перше ніж він підбіг і схопив нахабу за барки, той уже обнімався з хлопцем, і обидва цілувалися, як рідні брати.

Гольцман, широко розкривши рота й очі, прикипів до місця. Якби з того світу повернувся небіжчик батько, Гольцман не був би такий ошелешений. Він мав у цю хвилину вигляд глиняної брили, незакінченої статуї, в якій скульптор хотів відбити острах, але йому це не пощастило. Рябе обличчя Гольцмана витяглось і було дуже смішне, а його гострі очі промовляли: "Люди добрі! Шматуйте мене! Киньте моє м'ясо собакам. Тільки скажіть мені на бога: хто ця людина, що цілується з хлопцем?"

Роаділ 81

МАТИ ПОМЕРЛА

Чи пам'ятаєте касира Вені Рафаловича, заспаного, похмурого вирлоокого парубка з Голенешті, якого звали гарним ім'ям Щастя й Радість? Це був той, хто цілувався з Рафалеском.

Звідки він взявся в Чернівцях? Звідки й заради кого? Що чувати в Голенешті? Що поробляє Беня Рафалович з усією родиною? Що поробляє кантор Ісроел, канториха Лея та їхня дочка Розка? Про це все Щастя й Радість мав розповісти Рафалескові протягом цілої ночі.

Вийшовши з театру й прибувши до "Чорного півня", ці двоє забралися до кімнати Рафалеска, спитавши в Гольцмана, чи можливо, щоб їм ніхто не заважав.

— Ох, будь ласка! — сказав Гольцман, блиснувши гострими очима на те похмуре убоїще з банькатими очима, і залишив їх удвох, сказавши вголос, щоб ніхто не посмів заходити. А сам, позичивши у сірка очей, присів у сусідній кімнаті під дверима, притиснувся вухом і, не пропускаючи жодного слова розмови, підслухував усе, що відбувається між хлопцем та неголеним заспаним чоловіком з Голенешті.

— Тож слухай, голубе мій Лейбочко, що я тобі розповім,— так почав розповідь касир одноманітним голосом, хоч цього разу трохи жвавіше, ніж завжди,— я маю так багато тобі розповісти, що трьох днів і трьох ночей, розумієш, буде замало. По-перше, Голенешті — це зовсім не те містечко, що колись. Це — Одеса, Варшава, Париж! А люди — зовсім не ті люди, що раніше. І кому ми маємо цим завдячувати? Тільки єврейському театрові — пам'ятаєш? Починаючи з того театру, все в нас змінилося. Усе, чуєш чи ні, стало іншим. Що саме інше — я й сам не знаю, але інше... А про вашу сім'ю годі й казати. Ваша сім'я просто пустилася берега. Передусім хазяїн, тобто твій батько. Тільки-но ти зник того суботнього вечора — пам'ятаєш?— він наказав раз і назавжди: щоб тебе знайшли і привели. Мертвого чи живого, але щоб привели тебе! Ми подалися вдвох, я і твій брат Аншел, розумієш, шукати тебе по світах... Після слідства й допиту свідків правда спливла, як олія на поверхню: то була Щупакова робота, а дорога цього Щупака пролягала тільки до Румунії. Тому ми теж подалися до Румунії. Прибувши, розумієш, до Ясс, ми почали розпитувати: чи не бачив хто єврейських акторів, неборак, блазнів, одного з відворотним зім'ятим обличчям, а другого з хитрющими очима й з ходою вистрибом.