Читати книгу - "Лицарі черешневого цвіту, Костянтин Киріце"

Черешняк досадливо подивився на двері… і ледве встиг сховатися за шафу. Вільгельм Телль — то був Петрекеску, мисливець!

Не кажучи й слова, пізній клієнт упав у крісло перед дзеркалом і показав рукою на бороду. Артист, найзаклятіший противник мовчкуватих людей, підштовхнув його до розмови:

— Коли йдете на полювання, маестро?

По якійсь хвилі важких роздумів Петрекеску зважився відповісти:

— Відсьогодні я, добродію, у відпустці. Три тижні я навіть не з’явлюся в місті… Рушниця, дичина, ущелини, слово честі…

— Ви підете й на Олениху, маестро?

— Як вам сказати… я не дуже впевнений, слово честі…

— А як там було чудово сорок років тому! — розпалював його перукар. — Добреску, колода і мізки, мізки, маестро!

— Послухайте, добродію! — вибухнув мисливець. — Якісь бродяги, якісь віслюки… Я їм кажу про Добреску й про Олениху, а вони… Віслюки, слово честі…

— Та що ви кажете? — здивувався Фігаро. — Не може такого бути! Вони не попадали на коліна перед вами, слухаючи вас?.. Та хто ж це такі, маестро?

— Якісь школярі, добродію, товариші директорового сина, слово честі… Здається, ваш син теж водить дружбу із директоровим сином?

— Здається, так, — відповів дипломатично Фігаро. — Я його спитаю вже сьогодні ввечері, маестро.

Свою відповідь перукар прочитав із німих жестів черешняка, що сховався за шафою.

— І ваш син теж кудись іде?

— Я щось чув про якусь екскурсію, — відповів Фігаро, скосивши перед тим око на свого сина.

— Добродію! Ви не повинні його пускати! Там смерть, там нещастя, слово честі. І навіть сам Добреску казав…

— Якщо ви твердите, що там дуже небезпечно, я не пущу його! Будьте певні!

— Так, добродію! І добре було б, аби ви передали це й іншим батькам. Може, я видаюся вам трохи дивакуватим, слово честі, але ж я хочу для них тільки добра. Не пускайте їх, добродію…

Дан вийшов із сховку, але не для того, аби краще чути, що казатиме Петрекеску. Ні… Почаклувавши трохи перукарськими інструментами й кремами, Фігаро щедро намилив мисливця, потім механічним жестом узяв зі столу бритву, саме ту, яку підсунув йому Дан. З рідкісною делікатністю він почав голити клієнта, але при кожному рухові бритви мисливець здригався і скреготів зубами. Бравому перукареві було невтямки, що відбувається з клієнтом. Ніколи ще він не бачив його таким знервованим. Аж поки мисливець почав просити пощади:

— Перемініть, будь ласка, бритву! Ви хочете мене замучити? Слово честі…

Фігаро, пильніше глянувши на інструмент, з подивом відзначив, що замість бритви йому править скіпка для розпалювання вогню. Він навіть не мав сили вибачитись. Узяв другу бритву, справжню, і рухи його стали ще елегантніші. На обличчі мисливця з’явилося справжнє задоволення.

Вмивши клієнта, Фігаро великодушно попудрив йому щоки, шию, потилицю. Мисливець розплатився, але перш, ніж піти, ще раз нагадав перукареві:

— Не пускайте його, добродію! Слово честі. Бо й Добреску ка…

Але він не закінчив. Втягнувши голову в плечі, він почав терти шию, чухати потилицю, ребра, спину, часто ворушити плечима, а потім знову чухати потилицю, терти шию. На нього ніби напала якась невідома хвороба, чи, може, він хотів будь-що дати нічний концерт міміки.

Фігаро не міг відвести здивованого погляду від довготелесої постаті, яка стрибала з місця на місце, зупинялася, потім знову стрибала і знову зупинялася.

Дан, скориставшись тим, що на нього ніхто не дивиться, швидко пересипав те, що було в коробочці з-під пудри, в паперовий кульок — тепер у нього був найнестерпніший порошок для сверблячки з тих, які будь-коли вироблялися.

У кабінеті інженера Флореску ще світилося. До цього всі звикли в кварталі. Незвично було інше: візит до інженера в пізню нічну годину. Подив тривав недовго — мить, другу, бо радість мати таких гостей швидко пересилює подив. Мош Тімофте був одягнений у святковий костюм, а в руках тримав, мов талісман, свою знамениту люльку.

— Сідайте, моше Тімофте! — запросив його інженер. — Почувайте себе як дома. Сідайте ось сюди, у крісло…

Старий сів, натоптав люльку, неквапом пихнув.

— Та-а-ак… — сказав він. — Я прийшов пізно, але знаю, що в цій кімнаті світла рано не гасять…

— Будь-коли ви тут бажаний гість, моше Тімофте. Та ви ж і самі знаєте дуже добре…

У кабінеті інженера було повно папок та паперів, і старий, побачивши все, схвально закивав головою:

— Важке діло, оця інженерія… Але й гарна, кажуть люди… А я пригадую, що в п’ятому класі ти хотів стати артистом цирку…

Щоразу, згадуючи той випадок, інженер втішався. Справді, тоді, після великої шкільної невдачі, він надумав утекти із цирком, і ніхто про це не знав, навіть найближчий друг. Хлопець тренувався, цілий день, робив найрізноманітніші акробатичні й жонглерські вправи, уявляв, як виконуватиме найнеймовірніші номери. Такі, якими полонив його цирк. А перед тим, коли він хотів сказати все батькові-матері, з’явився мош Тімофте…

Згодом Флореску сміявся, згадуючи той випадок, але що за страхітливі тоді були хвилини! І як мош Тімофте здогадався? Ніколи він не питав про це в нього.

— Як ви тоді здогадалися, моше Тімофте, що я хочу втекти з цирком?..

— Ти аж зараз про це питаєш, — усміхнувся старий. — Минуло вже стільки часу, я вже й не пригадую добре… Мабуть, тому, що надто часто бачив, як ти перекидаєшся через себе та ходиш околяса довкруг цирку… Я трохи здивувався й пішов до них…

— Ви розмовляли з працівниками цирку?

— А звідки ж я