Читати книгу - "На шляху до твого серця, Вікторія Хартманн (viktoria hartmann)"

Єдине про що я не шкодую — це початок стосунків із Даніелем.

На годиннику була друга година, коли в мої двері постукали. На порозі стояв вже мій знайомий кур'єр, який постійно приносив мені букети квітів.

— Знову? — посміхнулася я.

— Так. Можливо, це доля? — посміхнувся хлопець, віддаючи мені квіти. — Твоє місце роботи я вже знаю, адресу теж. Не боїшся?

— Не думаю, що у вас на роботу беруть ненормальних людей, тому ні, не боюся.

— І все ж таки, чи можу я тебе запросити на каву? — з надією запитує він.

— Я б з радістю, але в мене є хлопець, — почуваюся незручно, але не хочу, аби Даніель думав, що я йому зраджую.

— Добре. Зрозумів. А як щодо просто дружби? — запитує він, посміхаючись. — Мене звуть Раян.

— Приємно познайомитися, Раян, — кажу я і дивлюся на годинник. — Я б з радістю поговорила, але в мене є справи. Мушу йти.

— Так, звичайно. Мені теж треба працювати. Можливо, якщо ти захочеш поговорити, то візьми хоча б мій номер... — він протягує візитку зеленого кольору. — Хоча я впевнений, що це не останній букет, який я тобі віддам.

— Побачимо, — кажу я з посмішкою і кладу візитку до кишені. Сумніваюся, що коли-небудь скористаюся нею. — До зустрічі.

— Бувай.

Я зачиняю двері і видихаю повітря з легень. Наче привітний хлопець, але бесіда була якоюсь некомфортною.

Дивлюся на квіти і вдихаю їх аромат. Цього разу це ромашки. Наче звичайні квіти, але такі красиві, що важко відвести погляд. А ще, вони нагадують мені дім. Приїжджаючи до бабусі на літні канікули, я дуже любила бігти в поле, де було багато ромашок, і сидіти там, розглядаючи блакитне небо.

Йду до кухні і кладу квіти у наповнену водою мийку на кухні. На жаль, вази в моєму будинку вільної не було, тому потрібно було викинути якийсь букет, який вже давно тут стояв. Мені шкода робити це щоразу, коли мені дарують квіти. Потрібно буде сказати Раяну наступного разу, щоб припинив їх доставляти мені. Сподіваюся, що той, хто їх відправляє, зрозуміє мене.

Коли закінчую з квітами, то йду у ванну, аби наповнити її водою. На мій смартфон приходить смс і я вирішую прочитати, доки ще не залізу у воду.

Даніель: «Сподіваюся, що твій день набагато приємніший і точно спокійніше за мій😁 Принаймні, ти не слухаєш дурні розповіді Маркуса, про його нові десерти та студентське життя.

Сумую❤️»

Я посміхнулася і почала писати відповідь.

Амелія: «Нові десерти — це круто! Скажеш йому, що я готова продегустувати кожен!

Мій день проходить занадто спокійно, тому що я звикла до галасу твоїх друзів! А ще приходив кур'єр з квітами.

Теж сумую❤️»

Я вимкнула телефон і вимкнула воду, зтягаючи з волосся резинку. Хапаю з маленької шафки розчіску і починаю від низу розчісувати волосся.

На телефон знову приходить повідомлення.

Даніель: «Тобі надіслали квіти? Хто це був?»

Амелія: «Гадки не маю. Це відбувається вже деякий час.

Ревнуєш?»

Даніель: «Поки що не бачу причин для ревнощів, але все одно хвилююся.

Будь обережна❤️»

Після цього я знову вимикаю телефон, нічого не відповідаючи, закінчую розчісувати волосся і приймаю ванну.

***
 

— Що то за зіронька спустилася з неба?

Мія посміхається, коли вранці я заходжу до неї, в ресторан. Мій робочий день почнеться тільки через двадцять хвилин, тому я маю час, аби побазікати з нею.

— Краще сказати зіронька про тебе! — посміхаюся я. — Змінила зачіску?

— Подобається? — вона крутиться переді мною і посміхається. — Я майже весь день просиділа у салоні, поки Нікі був у батьків на вихідних.

Нікі (скорочено від Ніколас) — син Мії. Вона якось мені розповідала про нього, хоча хлопчика я ще не бачила. Мія була старше на два роки від мене, тобто їй було 26 років, але ні чоловіка, ні хлопця не мала. А ще, вона майже ніколи не згадувала батька Ніка, за вийнятком випадкової зустрічі в барі, що давало мені дві причини для роздумів: батько був справжнім покидьком і відмовився від них або навіть не знав про існування сина.

— Дуже гарно, — посміхаюся, роздивляючись новий колір її волосся.

Вона його підстригла трішки нижче плечей, повернувши йому природній русявий колір від коренів, який переходив у блонд аж до самих кінців.

— Дякую, — дівчина попросила у бармена дві кави. — Як у тебе справи?

— Все добре, — я посміхнулася, відкриваючи переписку з Даніелем.

Від вчорашнього вечора він нічого не писав і це засмучувало мене.

— Як щодо ввечері прогулятися? — запитую у неї, стараючись не думати про свого хлопця.

Це досі дивно звучало. Особливо якщо це про Даніеля.

— Я б з радістю, але немаю із ким залишити Нікі, — сумно посміхнулася дівчина.

— То бери його із собою і приходіть до мене! Я з ним познайомлюся!

— Краще вже ти до нас. Нікі не дуже любить ходити до чужих будинків, — відповідає Мія. — Гаразд. Тоді можеш після роботи прийти до нас в гості. Можемо разом приготувати вечерю, якщо ти не заперечуєш.

Ми ще декілька хвилин розмовляли, випиваючи каву, після чого я пішла до ресепшену, працювати.

Весь день я не могла додзвонитися до Даніеля. Маркус сказав, що він за межами міста, поїхав у терміновій справі, і там немає зв'язку. Я все одно хвилювалася.

Дочекавшись кінця робочого дня, йду в ресторан до Мії. Вона працювала ще близько години, тому я вирішила почекати її, сидячи біля бару.

На мій телефон прийшло повідомлення, що Даніель нарешті на зв'язку і одразу ж після цього він подзвонив мені.

— Де ти був? — схвильовано запитую я, пропускаючи вітання і зацікавленість у його справах.

— Тихіше, чортеня, — сміється хлопець. — Все добре. Я їздив до батьків. Вони живуть у сусідньому місті, а їх будинок найвідаленіший з усіх, тому зв'язок там — велика рідкість. Маркус хіба тобі не сказав?

— Ні. Не казав, — відповіла я, проклинаючи його друга.