Читати книгу - "На шляху до твого серця, Вікторія Хартманн (viktoria hartmann)"

— Цей бовдур в мене отримає, — пробурмотів Філц. — Залишу його без премії.

— Справедливо, — посміхаюся.

— Як твій день? — запитує хлопець. — Квіти надсилали?

— Ні, не надсилали, — закочую очі. — День проходить надто нудно. Я сумую за нашими з тобою сварками.

Даніель сміється, після чого я відчуваю, як десь далеко сигналить машина.

— Де ти? — запитую у нього.

— Їду додому. Не знаю, чи встигну приїхати до того, як ти заснеш, тому ми навряд зустрінемось. Але обіцяю, що завтрашній вечір — наш.

— Тобто, ти за кермом розмовляєш зі мною? — хмурюся, хоча розмова про завтрашній вечір досить хороша новина. — Я зараз ж кладу слухавку, аби ти не потрапив в аварію.

— Хіба я винен в тому, що скучив і хочу почути твій голос?

Я посміхаюся і намагаюся приховати посмішку від гостей та працівників ресторану.

— Як після цього на тебе злитися? — тихо запитую я в нього.

— Аж ніяк, — впевнена, він теж зараз посміхається. — Я напишу тобі, коли буду вдома. Гарного вечора, чортеня.

— Припини мене так називати.

— Ні за що.

Він сміється і кладе слухавку, а я далі посміхаюся дурнуватою посмішкою.

Даніель ще така дитина.

— Чому ти так посміхаєшся? — запитує Мія, з'являючись занадто раптово.

— Не скажу, — показую їй язик і вона сміється.

— Мені залишилося ще трішки, і ми можемо йти, — її телефон починає дзвонити. — Зачекай хвилинку, — вона кладе його до вуха. — Так? — пауза. — Що? Але я ж просила не приводити його сюди! — знову пауза. — Так-так. Я розумію. Добре. Йдіть на другий поверх і прямо по коридору буде ресторан. Я чекатиму вас, — вона кладе слухавку і зітхає.

— Щось трапилося? — схвильовано запитую я.

— Нянька Ніколаса має йти додому, тому що її мамі погано і вона веде його сюди, — нервово каже дівчина.

Не розумію, чому вона так себе поводить.

— Все буде добре, — намагаюся її заспокоїти. — Не хвилюйся ти так.

Мія нервово дивиться у різні боки, ніби когось шукає. Тоді вона знову зупиняє погляд на мені, потім дивиться кудись позаду, і знову на мене.

— Ти можеш побути з Нікі надворі? Будь ласка, — каже вона, піднімаючись з місця. — Я зараз зберу речі і теж піду. Ви не будете мене довго чекати. Він просто не любить такі галасливі і людні місця. У нього починається плач, який неможливо зупинити, не купивши йому чогось солоденького.

— Гаразд, — кажу я, підіймаючись з місця.

Ми йдемо до виходу з ресторану і Мія забирає Ніколаса у няньки.

— Нікі, це Амелія. Побудь трішки з нею, доки я заберу речі. Гаразд? — запитує вона, присідаючи біля сина.

Він був повною копією Мії. Відрізнялися вони лише за кольором очей, що здавалося мені занадто милим.

— Так, мамо, — каже маленький хлопчик.

— Будь чемним, — вона цілує його в щоку. — Я скоро прийду до вас, — вона підіймається і ловить офіціанта, який проходить мимо. — Маркус ще на кухні? — він киває. — Добре. Передай йому, що я зараз прийду. Мені потрібно затвердити із ним меню для завтрашнього бенкету, — офіціант знову киває і йде. — Але поспішай, доки він не пішов! — вона зітхає і обертається до нас. — Слухайся Амелію, Ніколас. Я прийду до вас за п'ятнадцять хвилин.

Мія ховається десь за барною стійкою і я дивлюся на маленького хлопчика. Він уважно розглядає мене своїми велики сіро-голубими очима і я вже співчуваю дівчатам, які будуть закохані в нього по самі вуха.

— Ну що, Нікі, ходімо? — беру його за маленьку долоню і веду в бік ліфту. — Скільки тобі років?

— Мені чотири, — відповідає хлопчик.

— То ти вже великий! — кажу я, пропускаючи його в ліфт першим і одразу ж йду за ним. — Хочеш натиснути кнопку? — запитую в нього і він киває. — Гаразд.

З моєю допомогою він натискає кнопку із цифрою 1 і ліфт починає спускатися вниз. Через декілька секунд він пищить, сповіщаючи нас про прибуття на потрібний поверх, і двері відчиняються. Ми виходимо з ліфту і прямуємо до виходу, коли зустрічаємо Маркуса, який стояв біля ресепшену.

— Амеліє, я шукав тебе, — він посміхається і йде до нас. — А хто це в нас тут? — запитує він, присідаючи біля Нікі. — Як тебе звуть?

— Ніколас, — сором'язливо відповідає хлопчик.

— Мене звуть Маркус. Приємно познайомитися, — він протягує йому руку і тисне маленьку долоньку. — Ти бач, який сильний, — посміхається він і підіймається на ноги. — Пробач, що не сказав, куди поїхав Даніель. Зовсім забув. Важкий день.

— Все добре, — відповідаю йому. — Тебе, до речі, шукала Мія.

— О, так, мені вже дзвонили, — каже він і йде до ліфту. — Бувай, Амеліє. І до зустрічі, Ніколас!

***
 

— Тобто ніхто в готелі навіть не знає, що в тебе є син? — дивуюся я, помішуючи соус.

— Так. Окрім Даніеля та Крістофа. Філц ж мені допомагав із ліками. Пам'ятаєш? Я тобі розповідала. А Крістоф іноді приходить посидіти з Нікі, доки я на роботі або потрібно терміново кудись піти. Нянька не завжди може допомагати.

— Не уявляю, як ти справляєшся з цим усім.

— Я звикла. Вже навіть не уявляю свого життя без нього, — усміхається подруга, дивлячись на сина, який грався з іграшковою машинкою. — То що в тебе там за новина, про яку ти розповідала по дорозі сюди?

— В мене з'явився хлопець, — посміхаюся і Мія починає пищати від радості.

— Та невже! І хто це? Крістоф?

— Ні, це...

Вхідні двері відчиняються, що змушує мене перестати розмовляти. Нікі одразу ж зривається із місця і біжить до дверей.

— Ніколас! — кричить Мія. — Пробач, зараз повернуся. Напевно, це моя мама.

— Та нічого, — посміхаюся, поки подруга біжить за сином.

— Ніколас! Йди сюди! — кричить вона. — Привіт. Не думала, що ти прийдеш сьогодні. В тебе ж наче були справи?

— Я тільки приніс продукти, — чую тихий чоловічий голос, який здається мені знайомим. — Привіт, малий бешкетнику! Ти так виріс, відколи ми востаннє бачились.

Я впізнаю цей голос.

На кухню заходить Мія, кладучи пакет із продуктами на стіл, після якої до кухні заходить ніхто інший, як Даніель, у якого на руках сидить Ніколас.