Читати книгу - "Артеміс Фаул. Парадокс часу, Йон Колфер"

— Ви зараз де перебуваєте? Чому я бачу африкан­ську пустелю?

Холлі відвернула приладову панель від ілюмінатора.

— Ні, я перебуваю в Гамбурзі, під прикриттям. Напевно несправності. Спорядження залишає бажа­ти кращого. Я збираюся задушити Фоулі, коли по­вернуся.

Джуліус не міг не посміхнутися на це, але дещо його насторожило.

— Чому ви вирішили нас узяти через голограму? Що з вашим комунікатором, адже набагато простіше було вийти зі мною на зв’язок через нього? Ви зна­єте, що спілкування за допомогою голограми, а вра­ховуючи, що зображення доставляється в центр Землі, — це недешеве задоволення?

Зображення Холлі опустило голову.

— Я тільки хотіла подякувати вам, командире.

Рут був здивований. Подякувати йому? За що? За місяці подвоєних навантажень і неможливих завдань?

— Ви дякуєте мені, капітан? Це насторожує. У та­кому разі я не упевнений, що роблю свою роботу правильно, якщо ельфійки дякують мені за це.

— Ви правильно виконуєте свою роботу. Нехай я раніше не розуміла цього і злилася на вас, але тепер я усвідомила, що ви для мене зробили і чого від мене хочете. Я вам обіцяю, що не дозволю зганьбити на­дану мені честь.

Рут був украй здивований, він був фактично зво­рушений.

Не щодня він стикався з такими щирими почут­тями.

— Я... Я приймаю вашу вдячність, і я вірю, що вона щира. Але я сподіваюся, що ви надалі не використову­ватимете дорогу голограму під час кожної місії.

— Зрозуміло, командире.

— І будьте обережні в Гамбурзі. Упевніться, що ваше спорядження в порядку.

— Усе буде в порядку, командире, — сказала Хол­лі, і Рут міг заприсягнутися, що цієї миті у неї були червоні очі.

— Що-небудь іще, капітане?

Холлі простягнула руку. Рут спочатку не зрозумів, чого вона хоче. Етикет голограми був дуже простий: обійми і рукостискання не заохочувалися. Врешті-решт, хто захоче обіймати галюцинацію?

Проте рука була простягнута.

— Побажайте мені удачі, командире.

Рут пробурчав. Якби таке прохання виходило від будь-якого іншого підлеглого, це здалось би йому підозрілим, але капітан Холлі завжди була щирою.

Він простягнув свою руку і відчув невелике поко­лювання там, де доторкнувся до руки Холлі.

— Щасти, капітан, — сказав він грубувато. —

І спробуйте з усім упоратися самотужки. Коли-небудь мене не буде поруч, щоб допомогти вам.

— Я все зроблю, командире. До побачення, — ска­зала Холлі, і потім вона пішла, але стриматися не змогла, Джуліус Рут міг поклястися, що він бачив, як сльози течуть по її щоках.

— Безглузда машина, — пробурчав він, — нехай Фоулі перевірить усю партію.

Холлі вийшла з голо-кабінету, який нагадував душ з гумовою фіранкою. Після натискання кнопки він сам склався в рюкзак Холлі.

Її очі були повні сліз, тому вона перемкнула шаттл на автопілот.

Артеміс скорчився в кріслі другого пілота.

— Мене пробачили?

Холлі кивнула.

— Так. Але не сподівайся, твій період поцілунків з ельфами закінчився.

— Я бачу, — сказав Артеміс.

— Це не жарт. Кінець так кінець.

— Я знаю, — мляво вимовив Артеміс.

Вони просиділи в тиші деякий час, спостерігаючи за невисокими горами за вікном, а потім Холлі на­хилилася і неголосно сказала:

— Дякую, Арті.

— Нема за що. Це була просто одна з моїх ідей.

Мульч шумно вийшов з ванни, потягуючись і хрюкаючи.

— О-о-о, це краще. Радійте, що стіни звукоізольовані.

Холлі здригнулася.

— Зачини двері і дай освіжувачу повітря викона­ти свою роботу.

Мульч поштовхом зачинив двері.

— Доки я був там, у мене був шанс подумати, самі розумієте, ситуація вдала.

— Я не думаю, що хочу чути про це.

Але Мульча ніщо не могло зупинити.

— Той лемур, за яким ми ганялися. Знаєте, кого він мені нагадує?

— Майора Рута, — сказала Холлі, посміхаючись.

— Так. Джуліус Рут у мініатюрі.

Вони перелетіли передгір’я Атласу і побачили Фес.

— Ось ми і на місці.

Холлі увімкнула щит шаттлу, і почався їхній спуск у Фес.

ГЛАВА 11: ГОЛУБИНИЙ ПОСЛІД

Шкіряний базар, Фес Медіна

ХОЛЛІ надула кульку-хамелеон і ки­нула її в тінь під кам’яним балконом, швидким поглядом окинувши шкіря­ний базар Феса. Коли узбережжя спус­тошило, вони з Артемісом протиснулися через вузь­кий прохід і стрибнули на аварійні сидіння. Артеміс ударився підборіддям об коліна.

— Я ж говорила, ти стаєш вищим, — промовила Холлі.

Артеміс скривився:

— І волохатішим.

— Малюк Арті не упізнав себе тільки через волос­ся, тому радій. — Холлі витягнула речовий мішок з кулькою-хамелеоном із зачиненої шафки в Тарі ра­зом з пістолетом «Нейтрино» і відповідним каму­фляжем. На Артемісі була коричнева сорочка по ко­ліна і сандалі з ремінців, а чарівні ознаки капітана сховали під хусткою і абайєю.

Хамелеон був старою портативною моделлю і, по суті, являв собою кулю з прозорим зовнішнім ша­ром, який надимався хромо-газом, що має функцію зміни кольору для імітації довкілля. Це був хай-тек. Ніяких датчиків спрямованої дії, ніякої зброї на бор­ту, тільки односторонній сенсорний екран і два скріплених між собою крісла.

— А очисники повітря є? — поцікавився Артеміс.

— Ні, на жаль, — відповіла капітан, натягуючи на ніс хустку. — Що за запах?

— Зріджений голубиний послід, — проінформу­вав Артеміс. — Висококислотний і, звичайно ж, цін­ний. Використовується, щоб пом’якшити шкіру до фарбування.

Шкіряний базар розтягнувся перед ними у фе­єричному видовищі. Величезні кам’яні чани розта­шовувалися упоперек внутрішнього дворика в щіль­никовому порядку, кожен з яких був наповнений або кислотними пом’якшувачами, або рослинними барвниками, такими як шафран і хна.

Дубильники стояли в чанах з барвниками, ретель­но вимочуючи кожну шкуру, включаючи власну, і, коли шкура набувала бажаного відтінку, її розтягу­вали на довколишньому плоскому даху для просу­шування.

— Кажуть, Генрі Форд винайшов виробничий конвеєр, — сказав Артеміс. — А тут таким самим ме­тодом працюють понад шістсот років.

Базар був обнесений високою білою стіною, за­бризканою фарбою і брудом. Коричнево-жовті пля­ми розкинулися по старовинній цеглі, як зблякла карта якогось екзотичного архіпелагу.

— Чому Кронскі вибрав базар? — поцікавилася Холлі. — Смердить тут нестерпно, і я говорю це як друг Мульча Діггумса.

— Кронскі від народження страждає на відсутність нюху, — пояснив Артеміс. — Він не відчуває запахи. Йому подобається улаштовувати тут свої справи, адже будь-яка людина, з якою у нього тут призначена зу­стріч, буде буквально атакована смородом з кислот­них чанів. Увага відволікається, і він нейтралізований.

— Розумно.

— Розумно. Це туристська пам’ятка, тут прохо­дить багато людей, але ніхто з них у цих місцях на