Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Взагалі, все, що робив Б. Олійник, він робив послідовно, впевнено, продумано. Хоч іноді навмисне туманно. Пам’ятаю, на засіданнях парткому щось говорить-говорить, трохи хитро й бароково, а потім бурмоче, розібрати можна тільки окремі слова. А вони не випадкові. Через тиждень-другий він скаже: я ж попереджав.
Він вірний багатьом чеснотам (іноді й не чеснотам), тим, які закорінені в нашому народному колі, колі та полі, не випадково вирвалося останнє слово: народне поле і Борис – дуже близькі поняття, воно з косарями, полільницями глибоко увійшло в нього і диктувало йому в побуті поведінку і вірші впродовж усього його життя. A що його штовхало на стежки випадкові, хитросплетені, я не знаю. Отак він і стоїть перед моїм зором – двоїстий, думаю, що оте все випадкове колись одвіється, забудеться, як полова від зерна. Потужний чоловік. І як же буває все переплетене в людині. Але поки що описую все пам’ятне мені.
Б. Олійник ніколи не відступався від взятого напрямку, зобов’язання. Так, у ті часи було заведено, щоб заклади культури «дружили» з підприємствами. Нам випав завод «Ленінська кузня». І ось ми їдемо підписувати черговий договір про дружбу. Там буде телебачення, радіо. Олійника на той час у Спілці не було. Вже сідаємо в рафік, з’являється він. Сідає також. По дорозі запитує, який порядок зустрічі, хто виступає, я показую список. Олійник читає й підкреслює прізвище Лялі Рубан – вона не повинна виступати (десь чимось на той час провинилася). Так усі вже попереджені, кажу, вони приїдуть на місце самі. Усе одно не повинна. Це не моя забаганка. Борисе Іллічу, нехай це буде на мені, ви ж нічого не знали. Уже знаю. Приїхали. Зайшли в партком, з кабінету вийшов секретар парткому заводу. Там немає нікого? – запитав Олійник, показуючи на кабінет. – Телефон є? І зайшов туди. З ким він говорив – із самою Лялею Рубан, ще з кимсь – і в неї заклинило двері, зупинила й оштрафувала по дорозі міліція – не знаю. Але на заводі вона не появилася. Рішуче не хочу, аби хтось подумав, що я натякаю на стукацтво, на співпрацю Бориса з органами, зовсім ні. Виконав обов’язок. Ще раз хочу підкреслити: Борис Олійник – людина розумна, послідовна, певна себе й своїх принципів, людина сильна. Хоч і в нього, як у кожної людини, є якесь вразливе місце, ліній, вади вдачі. Такою у Б. Олійника – помисливість, яка, либонь, чи не ґрунтується на пристрасті до «зеленого змія». Одначе і ця пристрасть у Ілліча своєрідна, гнуздана, усвідомлена. Час від часу, здаючись на її волю, покурбачивши, а курбачив він майже завжди в тісному колі друзів, чи з одним другом, а то й випадковою людиною, пив тихо, але упосліджено – мені самому довелося провести з ним зо два таких «сеанси», він не відставав від чарки, й ні вкласти спати, ні спровадити його не вдавалося, говорив туманно, косноязично, все якимись багатозначними натяками, тримаючи увесь час у підозрі тебе, чи ти щось не випитуєш у нього, не збиваєш «на слизьке», отож отак попивши, ховався для відновлення сил, «лікування», то в лікаря-травника Євгена Товстухи у Яготині, то в інституті геронтології, то у лікарні в Феофанії у боксі. А помисливість його справді маніакальна, чимось подібна до Сталінової. І то з чого? У ті часи в Спілці була експедитор, коли ми їхали в Москву на з’їзди, пленуми, дні літератури, вона роздавала всім квитки на поїзд «Київ – Москва», Олійник квитка брав, але ніколи разом з усіма не їхав, так само отримував талон на поселення в готелі «Москва» або «Росія», і ніколи там не жив, а деінде. Пам’ятаю, якось він дзвонить мені в готель «Москва» і запитує, чи приїхав хтось (не пам’ятаю хто) з делегації. Я кажу – не знаю, довідаюся і вам подзвоню, який номер вашого телефону. Він: ні, ні, я передзвоню сам, тільки з автомата.
Якщо нам у Спілці доводилось про щось поговорити, скажімо, про підготовку до звітних зборів, він ніколи не говорив у кабінеті, а починав водити по кутках: «ні-ні, тут не можна, там он двері», а там – вікно, там – ще щось. І все «цс-с, цс-ссс». Список рекомендованих кандидатур навіть до профбюро вивчав годинами, а список лічильної комісії брав додому й «вентилював» усю ніч. Ось сидимо ми в концертному залі костелу, щоб прослухати співаків, кандидатів на Шевченківську премію, хтось підходить до нас і запитує, який це ряд, відтак Олійник тихо: «вже взяли у вилку, он там, біля вікна, другий і біля колони», зривається й або пересідає, або йде пріч. Пробував урезонювати: Борисе Іллічу, та про що ми говоримо, яка крамола… «Е-е, ні…»
Особливо мені в пам’яті один випадок. Москва, пленум чи з’їзд. Рано-вранці до мене в номер готелю «Москва» приходить-прибігає Михайло Алексєєв, письменник, редактор журналу «Москва», пом’ятий, знервований, і каже: «Юрій Михайлович, что ето такоє… Нє понімаю… Жуткоє дєло… Вчєра я випівал с Борисом Олєйніком, і он меня довьол до такого состоянія, убєділ, что за намі слєдят. Вишлі ми із ресторана, рядом старушка раскрила сумку, там что-то блєснуло, і он “бєжим, ми в клєщах”, і ми побєжалі, пєрєлєзалі через какіє-то огради, падалі… Прибєжалі в фойє гостініци, я хотєл что-то сказать, он зашипєл, пріложіл пальци к губам: “ні слова, ні слова”. Как я поддался, ну, конєчно, випіл… Всю ночь нє спал, зашлось сєрце… Что ето такоє?»
Але все це химерії, вивихи вдачі. Серйозне ж
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик», після закриття браузера.