Читати книгу - "Казки роботiв. Кiберiада"

– Вона відмовляється! Гляньте на неї! – роз’юшився Трурль, допечений до живого. – Після шести в неї іде вісім, – ти зауважив, Кляпавцію? Не сім, а вісім! І вона має ще нахабство відмовлятися отак виконувати математичні завдання! А на тобі! на тобі! на тобі! Ще хочеш?

У відповідь машина задвигтіла, затряслася і, не кажучи й слова, почала з усіх сил видобуватися з фундаменту. Був він глибокий, отож машина мусила повигинати численні опори, поки видобулася з землі, залишивши в ній покручені бетонні балки з оголеними прутами арматури. Вивільнившись, машина, наче ногата фортеця, посунула на двох конструкторів. Трурль був такий ошелешений цим дивом, що не намагався навіть утікати від машини, яка мала виразний намір розчавити його. На щастя, Кляпавцій, трохи менше збитий з плигу, схопив приятеля за руку і силою потягнув його вбік, і так вони відбігли на якусь там відстань. А коли озирнулися, то побачили – висока, як башта, машина, похитуючись, повагом ішла за ними. Ступаючи, вона щокроку занурювалась мало не по другий поверх, але вперто й невтомно видобувалася з піску і таки перла просто на них.

– Ну, такого ще світ не бачив! – мовив Трурль, якому аж дух забило від подиву. – Машина збунтувалась! Що тепер робити?

– Чекати й пильнувати, – відповів кмітливіший Кляпавцій. – Може, щось з’ясується.

Однак ніщо того не віщувало. Машина, вибравшись на твердіший грунт, рухалася вже швидше. У нутрощах її свистіло, сичало і подзенькувало.

– Зараз порозлютовуються в ній керівний центр і система програмування, – пробурмотів Трурль. – Тоді вона почне розвалюватись і стане.

– Ну ні, – відказав Кляпавцій, – це тільки в особливому випадку. Ця машина така дурна, що їй не зашкодить навіть коли розладнається координаційна апаратура. Дивись, вона вже… Тікаймо!!

З усього було видно, що машина запалилася бажанням розтоптати їх. Вони знову кинулися бігти, що було сили, чуючи, як за плечима гримотить страхітлива машинова хода. Мчали, бо що ж могли інше вдіяти? Вони хотіли були звернути до знайомішої місцевості, але машина не давала їм цього зробити, спритними маневрами змушуючи втікачів забиратися у край щодалі більш пустельний. Невдовзі з навислого туману виткнулися гори – похмурі й скелясті. Трурль, важко хекаючи, закричав до Кляпавція:

– Слухай! Втікаймо до якоїсь вузької ущелини… куди вона не змогла б за нами забратися… Клята!.. Що?!

– Краще біжім… навпростець… – видихнув Кляпавцій. – Тут недалеко є місцина… забув, як називається… але ми там знайдемо… ух!!Т сховок!..

Чкурнули вони навпростець і незабаром побачили перед собою перші містечкові садиби. О тій порі дня вулиці були майже порожні. Втікачі вже пробігли добрий шмат дороги, не здибавши жодної живої душі, як нараз страшенний гуркіт, наче від кам’яно? лавини, яка зрушилася край містечка, сповістив, що машина дісталась уже сюди.

Трурль озирнувся і аж ойкнув.

– О небо! Глянь, Кляпавцію, вона трощить будинки!

Машина й справді, затято переслідуючи своїх кривдників, сталевою брилою проходила крізь мури будинків і залишала за собою самі цегляні руїни, над якими біло клубочилася курява од вапна. Почулися пройняті жахом крики засипуваних, зароїлося на вулицях, а Трурль та Кляпавцій, ледве дихаючи, усе гнали далі, поки, нарешті, домчали до великої кам’яної ратуші й умить збігли сходами у глибоке підземелля.

– Ну, тут уже вона нас не дістане, хоч би навіть звалила нам на голову цілу ратушу! – відсапувався Кляпавцій. – Але ж лихий мене підбив сьогодні зайти до твоєї хати… Кортіло мені дізнатись, як твоя робота просувається, ото й маю…

– Тихо! – вигукнув Трурль. – Сюди хтось іде.

Двері до підвалу таки направду відчинилися, і ввійшов сам міський голова зі своїми радними. Трурль не наважився признатися, через що сталась ця незвичайна й жахлива історія, отож виручив його Кляпавцій. Бургомістр мовчки слухав Кляпавція. Раптом стіни задвигтіли, земля сколихнулася і до підземелля, глибоко укритого під поверхнею, долинув гучний гуркіт від падіння руйнованих мурів.

– Вона вже тут! – заволав Трурль.

– Так, – відповів бургомістр. – І вимагає, щоб ми віддали вас їй, бо інакше вона знищить усе місто…

У цю мить звідкись далеко згори почувся по‑металевому гундосий голос:

– Тут десь є Трурль… Я чую Трурля…

– Але ж ви нас не віддасте? – спитав тремтячим голосом той, кого так настирливо домагалася машина.

– Один із вас, котрого звуть Трурль, мусить звідси вийти. Другий може залишитись, оскільки машина не конче його вимагає.

– Майте ж милосердя!

– Ми тут безсилі, – відповів міський голова. – Та й зрештою, якби ти, Трурлю, мав тут залишитись, то мусив би відповідати за шкоду, заподіяну місту та його мешканцям. Адже це через тебе машина зруйнувала шістнадцять будинків і поховала під руїнами багато городян. Тільки тому, що ти стоїш перед лицем смерті, відпускаю тебе вільно. Отож іди й не повертайся…

Трурль глянув на обличчя радних і, побачивши там присуд собі, повільно рушив до дверей.

– Стривай! Я йду з тобою! – шарпнувся Кляпавцій.

– Ти? – із слабкою надією в голосі обізвався Трурль. – Ні… – додав він по хвилі. – Залишайся, так буде краще… Навіщо тобі марно гинути?..

– Ідіотизм! – гарячкував Кляпавцій. – Що це таке, чого це ми маємо гинути? Через ту залізну кретинку? Теж мені причина! Цього замало, щоб стерти з лиця землі двох найвизначніших конструкторів! Ходімо, друже Трурлю! Сміливо!

Підбадьорений цими словами, Трурль побіг услід за Кляпавцієм нагору. На площі не було ані душі. Серед клубів куряви, з яких де‑не‑де проступали скелети розвалених будинків, стояла, пахкаючи парою, машина, вища за ратушну вежу. Її геть усю заюшила цегляна кров мурів і запорошив білий порох руйновищ.

– Слухай, – прошепотів Кляпавцій, – вона нас не бачить. Махнім он тією першою вуличкою ліворуч, потім праворуч, а далі навпрямки – недалеко звідси починаються гори. Там ми сховаємось і придумаємо вже щось таке, аби раз назавжди відбити їй охоту… Біжім! – заволав він нараз, бо машина в цю мить зауважила їх і кинулась наздоганяти, аж земля задвигтіла навкруги.

Щодуху біжучи, втікачі вибралися за містечко. Добру милю гнали вони чвалом, чуючи позад себе громохку ходу невблаганного велета.

– Осьде знайома ущелина! – раптом вигукнув Кляпавцій. – Це русло висхлого потоку, що веде в глиб скелястих урвищ. Там багато печер. Поспішім, машина сюди не дістанеться!

Втікачі мчали під гору, спотикалися і – щоб утримати рівновагу – розмахували руками, та машина трималася все на тій самій віддалі від них. По кам’яних брилах пересохлого річища вони добігли до ущелини між прямовисного бескеття і, помітивши високо вгорі чорний отвір печери, чимдуж подерлися туди.