Читати книгу - "Тягар пристрастей людських"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Сп’янівши від гордості за свою кмітливість та безстрашність, Філіп вирішив розпочати нове життя. Однак втрата релігії змінила його поведінку менше, ніж він сподівався. Попри те що юнак відкинув християнські догмати, йому ніколи не спадало на думку критикувати християнську мораль: він погоджувався з християнськими чеснотами і, правду кажучи, вирішив, що слід дотримуватися їх, не чекаючи на покарання чи нагороду. У будинку фрау професорші було небагато нагод для героїзму, але Кері став іще правдивішим, ніж був, і змушував себе бути уважнішим до нудних літніх жінок, що час від часу заводили з ним бесіду. Тепер він старанно уникав міцних слівець і навіть звичної для англійської мови лайки, якою раніше радо користувався, вдаючи з себе дорослого чоловіка.
Вирішивши це питання так, як йому подобалося, Філіп збирався більше про нього не думати, проте легше було сказати, ніж зробити: часом він страждав, шкодуючи про минуле, а іноді мучився від поганих передчуттів. Кері був таким юним і мав так мало друзів, що безсмертя не приваблювало його, тож хлопець міг без проблем відмовитися від віри у нього. Лише одна думка робила його нещасним: Філіп звинувачував себе в нерозважливості, намагався поглузувати з себе за таку сентиментальність, але сльози по-справжньому бриніли в нього на очах, коли він думав, що вже ніколи не побачить свою чарівну матір, чиєї любові з кожним роком після її смерті потребував щоразу більше. Часом здавалося, що в ньому прокидаються численні богобоязні та побожні предки і підсвідомо нашіптують щось; тоді хлопця накривала хвиля панічного страху: а що як усе це правда, і десь угорі, у синіх небесах, сидить ревнивий Господь, котрий катуватиме у вічному вогні всіх безбожників? У такі хвилини розсудливість не могла допомогти, Філіп яскраво уявляв собі весь жах фізичних мук, що не матимуть кінця, вкривався холодним потом і мало не непритомнів від страху. Кінець кінцем хлопець розпачливо сказав сам собі: «Зрештою, це не моя вина. Я не змушував себе вірити. Якщо Бог справді існує та покарає мене за те, що я щиро в Нього не вірив, тут я нічим не можу зарадити».
29
Надійшла зима. Вікс подався до Берліна, де відвідував лекції Паульсена[78], а Гейворд розмірковував, чи не поїхати на південь. Місцеві театри відчинили двері. Філіп із Гейвордом навідувалися до них двічі або тричі на тиждень із похвальним наміром поліпшити свою німецьку; і Кері виявив, що такий метод удосконалення мови значно цікавіший, ніж відвідування релігійних служб. Вони опинилися в самому епіцентрі відродження драми. У зимовому репертуарі театру було кілька п’єс Ібсена, а «Честь» Зудермана[79] поставили вперше, і на її прем’єру тихе університетське містечко відреагувало надзвичайно бурхливо: хтось гучно захоплювався нею, а хтось жорстоко критикував. Інші драматурги теж писали в сучасній манері, й Філіп подивився кілька п’єс, де йому відкривали людську ницість. Раніше він ніколи не бував у театрі (до зали для прийнять у Блекстейблі часом навідувалися якісь убогі мандрівні актори, але вікарій — з одного боку через свій сан, а з другого — тому, що боявся вульгарності, — ніколи не ходив на їхні виступи), а тепер у ньому прокинулася справжня пристрасть до театрального мистецтва. Заходячи до маленького, занедбаного, погано освітленого театру, він відчував хвилювання. Незабаром Кері вивчив особливості маленької трупи і, дізнавшись, хто яку роль виконуватиме, міг одразу здогадатися про характер персонажів драми, але це йому не заважало. П’єси здавалися йому справжнім життям. Дивним життям, темним, сповненим страждань, у якому жінки та чоловіки демонстрували нещадним поглядам усе зло, що причаїлося в їхніх душах. За гарною зовнішністю ховався розбещений розум; праведники приховували свої таємні пороки за доброчинністю; ті, хто здавався мужнім, тріпотіли від слабкості; чесні виявлялися продажними, а цнотливі — розпусними. Здавалося, наче ти потрапив до кімнати, де минулої ночі відбувалася оргія: вікна вранці ще не відчиняли, і в повітрі тхнуло кислим пивом, старим димом і гасом для світильників. Це було не смішно; щонайбільше можна було поглузувати з дурня чи лицеміра: персонажі розмовляли брутальними словами, які, здавалося, викидали з їхніх сердець сором і страждання.
Огидна глибина цих вистав захоплювала Філіпа. Здавалося, наче він дивиться на світ під новим кутом, і йому страшенно хотілося пізнати цей новий світ. Коли п’єса закінчувалася, він разом із Гейвордом ішов до теплого, яскраво освітленого шинку, де вони з’їдали по сандвічу й запивали їх кухлем пива. Навколо розмовляли та сміялися групки студентів, а за деякими столами сиділи цілі родини — батько, мати, кілька синів та доньок; траплялося, що дівчата казали гостре слівце, і тоді батько відкидався на стільці та від душі реготав. Атмосфера була надзвичайно дружною та невимушеною, все навколо дихало домашнім затишком, але Філіп нічого цього не помічав. У голові він прокручував щойно побачену п’єсу.
— Ви теж відчуваєте, що це — справжнє життя, еге ж? — запитав він збуджено. — Знаєте, я не можу навіть подумати про те, аби залишитися тут надовго. Хочеться повернутися до Лондона, де можна буде почати жити по-справжньому. Час отримувати досвід. Я вже так стомився готуватися до життя і хочу нарешті жити.
Часом Гейворд дозволяв Філіпу повертатися додому самому. На прискіпливі запитання хлопця він ніколи не відповідав конкретно, а лише радісно і дурнувато посміювався та натякав на любовні справи; він цитував кілька рядків із Росетті[80], а якось показав товаришеві сонет, де згадувалися пристрасть і багрянець, песимізм і пафос, і стосувалося все це якоїсь молодої панянки на ім’я Труда. Гейворд прикрашав свої ниці
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тягар пристрастей людських», після закриття браузера.