Читати книгу - "Волден, або Життя в лісах"

вершини пагорба десь за пів милі від мого дому. Виднокіл, обрамлений лісом, — весь мій; з одного боку вдалині видніється залізниця, що тягнеться повз ставок, а з другого — огорожа уздовж дороги крізь ліс. Проте здебільшого там, де я живу, самотньо, як у преріях. Це місце не менше нагадує Азію й Африку, ніж Нову Англію. Тут я маю, можна сказати, власне сонце, місяць і зорі, та ще й трохи власного світу. Жоден мандрівець не постукає вночі в мої двері, ніби я — перша чи остання людина на землі; хіба що навесні хтось вряди-годи прийде з містечка ловити сомиків, та й то у Волденському ставку ловиться здебільшого наша власна природа, а на гачок наживлюють пітьму. Рибалки завжди швидко йшли, зазвичай із легкими кошиками, полишаючи «світ темряві й мені»[168], і ніхто не паплюжив чорного ядра ночі своїм товариством. Здається мені, що люди досі побоюються темряви, хоча відьом усіх перевішали і на зміну їм прийшли християнство та свічки.

Проте я виявив, що навіть найзатятіший мізантроп і найбільший меланхолік може знайти собі ніжне й ласкаве, невинне й підбадьорливе товариство у будь-якому предметі природи. Не буває чорної меланхолії в тих, хто живе на природі й має чуття. Не було такої бурі, що не звучала б як Еолова музика для здорового й невинного вуха. Ніщо не породить у простій і хоробрій людині вульгарного смутку. Доки я приятелюю з порами року, життя мене не обтяжує. Дощик, який полив мої боби й загнав мене сьогодні в дім, не понурий і меланхолійний, а ласкавий до мене. У негоду я не сапатиму грядок, але дощ для них значно корисніший, ніж моє сапання. А◦якщо дощ триватиме так довго, що насіння погниє в землі, а картопля в улоговині пропаде, то розбуяються трави на верховинах, а що добре для трав, то добре й для мене. Коли я порівнюю себе з іншими, мені інколи здається, що боги були до мене ласкавіші, ніж до них, хоча не бачу, чим я на те заслужив; я мовби маю з ними певну угоду чи гарантію, яких немає в моїх співгромадян, тож перебуваю під особливим захистом і опікою. Я собі не лещу, але вони, можливо, лестять мені. Я ніколи не почуваюся самотнім, чи бодай відчуття самотності мене не гнітить, як не враховувати якоїсь часини, коли я мешкав у лісі вже кілька тижнів, але мені здалося, що близьке сусідство інших необхідне для безжурного і здорового життя. Тоді мені уявлялося, що бути на самоті неприємно. Але водночас я розумів, що такий настрій не має підстав, і тихо чекав, коли мені покращає. Коли ці думки взяли гору, сипнув дощик, і я раптом усвідомив присутність ласкавого і милосердного товариства Природи, що оприявнювалася в перестукуванні крапель, у кожному звуці й краєвиді навколо мого дому, і ця безкрая непоясненна доброзичливість мене підживила, применшивши гадані переваги людського товариства, і відтоді я про них більше не замислювався. Кожна, навіть найменша соснова голочка напиналася співчуттям і намагалася зі мною потоваришувати. І я так гостро усвідомив присутність чогось спорідненого зі мною, навіть у краєвидах, що їх ми звикли називати дикими й жаскими, і так добре затямив, що людей не можна вважати ані найближчими мені по крові, ані навіть найлюдянішими істотами, що відтоді, гадаю, жодне місце вже ніколи не буде мені чужим.

Скорбота поглинає сумних дочасно.

Злічені їхні дні серед живих,

О прегарна донько Тоскара[169].

Чи не найприємніші години мого життя припадають на довгі весняні й осінні зливи, що заганяли мене по обіді та й до обіду в дім і колисали своїм незмовкним ревом і стукотом; ранній смерк прокладав шлях довгим вечорам, протягом яких багато думок встигало пустити корінь і розкритися. Під косими північно-східними дощами, що ставали неабияким випробуванням для сільських осель, так що господині стояли перед входом з відром і ряднинами напоготові, тільки б не впустити потопу, я сидів за дверима своєї хатинки, її єдиним входом, і був цілком задоволений цим захистом. Під час однієї сильної грози блискавка влучила у велику сосну по той бік озера і лишила на стовбурі чітку, досконало спіральну зазубню від верху до низу, десь дюйм завглибшки й чотири-п'ять дюймів завширшки, як на ціпку. Вчора я проминув її знову і завмер, зачудований, коли мій погляд упав на цю мітку, що стала відтоді ще чіткішою: тут страшний розряд, не натрапивши на спротив, ударив вісім років тому з безпечних небес. Мені часто кажуть: «Тобі там, мабуть, самотньо й хочеться бути ближче до людей, особливо дощовими днями, у сніг і вночі». Мені кортить відповісти, що ціла земля, де ми мешкаємо, — це лише одна точка в космосі. Як ви думаєте, на якій відстані від нас перебувають мешканці он тієї зорі, що її не можуть розгледіти навіть наші астрономи? То чого мені почуватися самотнім? Чи ж не в Чумацькому Шляху лежить наша планета? Мені здається, це несуттєво. Що ж то за простір такий, що відокремлює людину від побратимів і породжує відчуття самотності? Я виявив, що хай◦би скільки ти блукав, до іншого розуму так не наблизишся. То де ми хотіли б мешкати? Звичайно, не біля великої юрми, депо, пошти, бару, каплиці, школи, бакалії, Бікон-Гілу[170] чи Файв-Пойнтсу[171], де збирається найбільше людей, а біля одвічного джерела життя, з якого витікає весь наш досвід; так і верба стоїть біля води й тягнеться до неї коренями. Для різних людей ці місця будуть різними, але чоловік мудрий сам знайде, де викопати собі льох… Якогось дня я зустрівся на волденській дорозі з мешканцем містечка, що, кажуть, збив значні статки, хоча я не мав нагоди пересвідчитися в тім на власні очі. Він гнав дві корови на базар і спитав мене, як я себе примусив відмовитися в житті від стількох вигод. Я цілком щиро відповів, що мені таке життя цілком до вподоби. А◦тоді я пішов спати до себе додому й полишив його пробиратися крізь темряву і багнюку до Брайтона, чи то пак Худоба-тауна[172], що його чоловік дістанеться десь уранці.

Якби мертвим запропонували воскресіння, вони не стали б перебирати, де чи коли це відбудеться. Місце, де воскресають, незмінне — і невимовно приємне для всіх наших відчуттів. Зазвичай звертаємо увагу лише на зовнішні й минущі обставини, і тому ми такі розгублені. Найближче до суті всіх речей перебуває та сила, що формує саме буття. Просто при