Читати книгу - "Волден, або Життя в лісах"

«Який величний і глибокий вплив незримих сил Неба і Землі!»

«Ми хочемо їх пізнати, але не помічаємо; ми хочемо їх почути, але не чуємо; вони невіддільні від сутності речей і тотожні їй».

«Це завдяки їм люди по цілому всесвіту очищують і підносять свої серця, і вбираються у строї святкові, і приносять жертви своїм предкам. Це океан невидимих, здатних мислити сил. Вони повсюди: над нами, праворуч і ліворуч — оточують нас звідусіль»[173].

Ми — предмет досліду, що неабияк мене цікавить. Чи ж не можемо ми бодай недовго обійтися без товариства пліткарів, якщо нас бадьоритимуть власні думки? Істинно писав Конфуцій: «Чесноти не лишаються покинутими сирітками — у них неминуче з'являються сусіди»[174].

Людина, що мислить, може бути сама не своя у найздоровішому значенні цього вислову. Зусилля розуму дає нам змогу стати понад діяннями та їхніми наслідками, і все на світі, добре і зле, пропливе повз нас. Ми не цілковито залучені до Природи. Я можу бути або тріскою на бистрині, або Індрою[175], що споглядає за всім з небес. Мене може розчулити театральна вистава, а, з другого боку, може не розчулити справжня подія, що впливає на мене значно сильніше. Я знаю себе лише як людську істоту, так◦би мовити, сцену для думок і почуттів; а ще я відчуваю в собі певну двоїстість, завдяки якій можу бути відокремлений від себе так само, як від іншого. Хай◦би як напружено я проживав певний досвід, я завжди свідомий присутності критичного голосу в мені, що, так◦би мовити, не є частиною мене, а відіграє роль глядача — не поділяє досвіду, а тільки спостерігає; мені він належить не більше, ніж вам. Коли вистава життя — припустімо, трагедія — добігає кінця, цей глядач іде геть. Для нього це вигадка і гра уяви. Ця двоїстість інколи робить нас кепськими сусідами та друзями.

Я виявив, що перебувати на самоті, навіть значну частину часу, корисно для здоров'я. У товаристві, навіть найдобірнішому, швидко стомлюєшся і стаєш неуважним. Я люблю бути сам. Не знайшов я собі кращого товариства за товариство самотності. Зазвичай ми самотніші серед людей, ніж на самоті у своїх покоях. При праці чи у задумі людина завжди самотня, хай◦би де вона була. Самотність не вимірюється милями, що відділяють людину від побратимів. Справді сумлінний студент у людних вуликах Кембриджського коледжу самотній, як дервіш у пустелі. Фермер може днями трудитися на самоті у полі чи в лісі, сапаючи й рубаючи, і не почуватися самотнім, бо має заняття; повернувшись увечері додому, він не може, сидячи в кімнаті, поринути в думки, а мусить «людей побачити», і розважитися, і, як гадається, винагородити себе за день поза суспільством; от він і не розуміє, як студент може сидіти сам більшу частину дня, не впадаючи в тугу і нуди; ось тільки він не розуміє, що студент, нехай навіть не потикаючись за поріг, трудиться на своєму полі, й рубає свій ліс, і також прагне розваг і товариства, нехай трохи насиченіших.

Зазвичай товариство — розвага дешева. Ми зустрічаємося надто часто й не маємо часу поміж розмовами набути нової цінності одне для одного. Ми тричі на день їмо разом, даруючи одне одному новий смак нашої сутності, цього старого запліснявілого сиру. Ми домовилися про низку правил, що зветься етикетом чи ввічливістю, аби ці часті зустрічі стали стерпними і не почалася відкрита війна. Ми зустрічаємося на пошті, на зборах, біля каміна щовечора; ми живемо одне обіч іншого й плутаємося одне в одного під ногами, спотикаємося одне об одного і через те, гадаю, перестаємо поважати побратимів. Безперечно, для важливих і теплих розмов вистачило б і значно менш частих зустрічей. Погляньмо хоч◦би на робітниць на фабриці — постійно в товаристві, навіть уві сні. Краще було б, якби на кожну квадратну милю припадав тільки один мешканець, як там, де живу я. Цінність-бо людини не в шкірі, тож яка нам різниця, чи можемо повсякчас доторкнутися до сусіда?

Я чув про чоловіка, що заблукав у лісах і помирав від голоду і виснаження біля підніжжя дерева. Його самотність розвіювали химерні видива, якими оточила його заслабла від тілесних хворостей уява, — вони видавалися йому справжніми. Ми, тілесно і духовно здорові та сильні, можемо так само розважати себе, тільки нормальнішим і природнішим товариством — і зрозуміти, що ніколи не лишаємося на самоті.

У мене в домі завжди є товариство — особливо вранці, коли ніхто не приходить. Дозвольте мені навести кілька порівнянь у надії, що бодай одне дасть вам уявлення про моє становище. Я нітрохи не самотніший за гагару, що регоче над водою, чи й за сам Волденський став. Яке ж товариство у самотнього озера? Але в ньому мешкають не блакитні чортики смутку, а блакитні янголи, забарвлені бірюзовим відтінком його вод. Сонце самотнє, як не рахувати туманної днини, коли може видатися, що на небі з'являється ще й друге, фальшиве сонце паргелію. Бог самотній, а от диявол ні, адже йому ніколи не бракує товариства, бо він — легіон. Я анітрохи не самотніший за кульбабку, чи єдину дивину на луці, чи за листок бобу або щавлю, чи за ґедзя, чи за джмеля. Я не самотніший за Млиновий струмок, флюгер, Полярну зорю, південний вітер, квітневу зливу, січневу відлигу чи першого павука в новому домі.

Інколи довгими зимовими вечорами, коли густо валить сніг, а вітер завиває в хащах, до мене заходить старий поселенець і перший власник цих земель — подейкують, що це він викопав Волденський ставок, і вимурував, і обсадив соснами; він розповідає мені про давні часи й нову вічність; так ми любісінько проводимо вечір у веселому товаристві й приємних розмовах, і то навіть без яблук і сидру, з цим моїм мудрим і зичливим другом, якого я сильно люблю, але який ховається від людей так само, як Ґоф чи Волі[176]; багато хто гадає, що він помер, але ніхто не може показати, де його поховано. Живе в цій околиці й стара пані[177], невидима для більшості людей, — я люблю прогулятися в її запашному садку, позбирати цілюще зілля й послухати її байок; адже вона наділена геніальною уявою незрівнянної родючості, а пам'ять її сягає глибше за первні всіх міфологій, тож вона може розповісти мені оригінали всіх байок і те, на якому факті вони засновані, адже