Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"

були соціалістами. Такою була загальна тенденція, звична в тогочасній Європі, не кажучи про Польщу (засновник польської ендеції Роман Дмовський, організатор її молоді Зигмунт Галицький, її соціальний теоретик Станіслав Грабський — усі замолоду були соціалістами). Зв'язок між нібито протилежними ідеями соціалізму та націоналізму полягав в ідеалістичній вірі ще недосвідчених людей, а особливим імпульсом, що підштовхнув українських діячів від соціалізму до націоналізму, було протистояння з поляками. Під впливом Драгоманова українці вірили, що український соціалізм виросте з українського народу, польський соціалізм — з польського тощо. Ця версія соціалістичної віри в маси неминуче вела до питання, ким же були ті маси. У цій ситуації винайдення української та польської «етнічних груп» було не дивнішим, ніж передбачення, що українські та польські маси очолять революцію, але навіть логічно випливало з нього. Оскільки український народ майже повністю складався з селян, революційну ідею народу було легко поєднати з новою науковою ідеєю про «етнічну групу». Російський імперський перепис 1897 р., що ставив питання про мову, створив ментальну карту великої землі етнічних українців на схід від Галичини. Ідея про українську «етнічну групу» також забезпечила природний захист і від польських соціалістів, які припускали, що соціалізм призведе до відродження колишньої Речі Посполитої, і від польських націоналістів, що засновували свої вимоги на Галичину радше на культурі, ніж на цифрах[237].

У Галичині світська інтелігенція дійшла цих висновків до 1900 р., тоді ж, коли Шептицький почав перетворювати Греко-Католицьку Церкву на демократичний інструмент українського національного відродження. Соціальні, релігійні та лінгвістичні різниці ранньомодерних часів тепер були переформульовані в модерних національних категоріях і радикалами, й духовенством. Нація ранньомодерної Речі Посполитої виключала селянство; модерна українська селянська нація виключала поляка як експлуататора та чужого. Греко-Католицька Церква пережила ранньомодерну Річ Посполиту, перетворившись на головний інструмент у творенні модерної української нації. Водночас римо-католицизм став так само вособлювати польську національність, як і релігійну віру та діяльність. Більша частина української літературної мови з'явилась як результат ранньомодерних контактів України з Польщею, але кодифікована народна мова вже розглядалася всіма як українська національна мова. Отже, польська вже не була мовою культурного обміну й перетворилась лише на одну з національних мов.

Щоб побачити різницю між модерними визначеннями, які тріумфували в Галичині, та історичними дебатами, що тривали в Литві, повернімося на мить до спадку поета-романтика Адама Міцкевича. У 1900 р. Міцкевич надав українцям і полякам спільні точки відліку, як раніше зробив це для литовців, білорусів і поляків. Наприклад, деякі українські націоналісти, непевні в надійності та переконаннях Шептицького, називали його Валленродом, героєм Міцкевича, що видавав себе за представника однієї національності, а потім зрадив її заради іншої. Деякі українці боялися, що Шептицький, ставши головою місцевої Греко-Католицької Церкви, виявиться поляком. У Литві «Валленрод» був позитивним прикладом для змовників; в Україні ж «Валленрод» був зрадником. Окрім того, Міцкевичева ідея «Валленрода», що найбільше пасувала тогочасним українсько-польським відносинам, значно відрізнялась від Міцкевичевої ідеї про «батьківщину», що була центральною для польсько-литовсько-білоруських взаємин. «Батьківщина» Міцкевича передбачала комплексну лояльність; «Валленрод» (у новітній інтерпретації) передбачав національну сутність[238].

Особисте ставлення Франка до Міцкевича ще краще підтверджує цю ідею. Відхід Франка від польської культури та відкидання співпраці з поляками були виражені в його засудженні Міцкевича як «поета зради». Замість того, щоб розглядати Міцкевича як частину спільного канону, з якого можна брати приклади, Франко представив його як джерело польського націоналізму. Це означало прийняти твердження польського інтегрального націоналізму — що витоки нації йдуть знизу — відкинувши одного з його ідолів, націоналізованого Міцкевича польської націонал-демократії. Це також значило відкинути історичні суперечки, що досі точились у колишній Литві. Там Міцкевич символізував потенціал давніх інституцій, зображених у «Конраді Валленроді» чи деінде. Як ми вже бачили, новостворений литовський міф представляв 1569 р. як кінець литовської культури. Тим часом литовська державність проіснувала до 1795 р., а важливі литовські інституції діяли аж до XIX ст. Люблінська унія 1569 р. не створила політичних інституцій, щоб захистити Україну в межах Речі Посполитої. Загалом, литовські діячі у 1900 р. сприйняли необхідність довести, що їхня нація була історичною, а її сучасні селянські складові є спадкоємцями історичної держави. За допомогою інтелектуальних вправ вони переробили Міцкевичевий рядок «Батьківщино моя, Литво!» на Кудірковий національний «Батьківщино наша, Литво!» Українські діячі зробили крок ще далі й почали розуміти народ як джерело історії. Це розв'язало проблему й відкрило ширші можливості: якщо Україну складав її народ, тоді українська держава мала простягатись у його межах[239].

Розділ 7

Галичина та Волинь на узбіччі

(1914–1939)

Напередодні Першої світової війни здавалося, що українська справа в австрійській Галичині мала більше надій на успіх, ніж литовська справа в Російській імперії. Тоді як литовською розмовляло менше двох мільйонів людей, українська «етнічна група» нараховувала десятки мільйонів. На відміну від литовців Північно-Західного краю Російської імперії, українці австрійської Галичини голосували на парламентських виборах, засновували легальні політичні об єднання й вільно друкувалися своєю рідною мовою. Демократична політика довершила творення в Габсбурзьких володіннях модерних національних ідентичностей, а надання виборчого права чоловікам стало потужним інструментом прибічників селянських націй (таких як українська). Ідея про те, що «етнічність» була кращим аргументом від «традиції», підтвердилась у демократичній практиці, що підірвала традиційну позицію галицької польської шляхти. Світські еліти почали агітувати за українську національну незалежність, тоді як Греко-Католицька Церква перетворювалась на національну інституцію. Під час Першої світової війни, в якій Австрія воювала з Росією, Відень переслідував тих галичан, яких вважав проросійськими, тим самим опосередковано допомагаючи українській справі. Галицькі українські політики у Відні підтримували створення на відібраних у Російської імперії територіях незалежної України, яка мала би залишатись у тісних стосунках з новою, автономною Східною Галичиною. Звідси залишався лише крок до відвертої підтримки української незалежності на всіх українських землях. Після Лютневої революції в Росії та проголошення в листопаді 1917 р. Української Народної Республіки незалежність видавалась реальною можливістю. Серйозно сприйняли риторику вілсонівського самовизначення, проголошену після вступу США у війну в квітні 1917 р., і галицькі українці. Здавалося; існували підстави для оптимізму незалежно від того, хто виграє війну[240].

Ахіллесовою п'ятою селянських націй і слабкою стороною етнічної політики є місто. Будь-яка незалежна Україна потребувала столиці, і в Західній Україні нею мав бути Львів. Однак там домінували поляки. За найкращими підрахунками, трохи більше 52% жителів міста вважали себе поляками, оскільки під час австрійського перепису 1900 р. 51,9% назвали себе католиками, а в ті часи напевно було більше поляків греко-католиків, ніж римо-католиків українців. 75,4% мешканців столиці Галичини назвали польську своєю рідною мовою, хоча ця цифра явно завищена, адже за цим переписом їдишемовні євреї не могли обрати своєю мовою їдиш. Перед Першою світовою війною галицький крайовий сейм був місцем єдиного польськомовного зібрання на територіях колишньої Речі Посполитої. Саме ж місто було місцем нещодавньої перемоги польської культури: протягом двох попередніх поколінь польська замінила німецьку як мова шкіл, університету та громадського життя. Наприкінці Першої світової