Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"

У Варшаві в 1918 р. переконання в тому, що Львів — польське місто, було сильнішим ніж, наприклад, відчуття того, що таким містом є Вільно: столиця держави, яка звалась «Литвою», чий історичний зв'язок із «Польщею» був, щонайменше, питанням дискусійним. «Україна», з іншого боку, не сприймалась як політичне утворення в межах Речі Посполитої, а столиця Галичини розглядалась як історично польське місто. Хоча й засноване православними князями у 1264 р., у 1349–1772 рр. воно справді було частиною Руського воєводства Польського королівства. Після 1772 р., звісно, багато змінилось: місто збільшилось у сім разів (з приблизно 20 тис. до приблизно 140 тис. мешканців), а польська еліта наново встановила свою гегемонію в нових політичних умовах. Якщо Львів зміг стати культурно польським за австрійської влади, у Польщі вважали, що те саме мало би статися з околицями їхньої держави за польської влади: польська мова та католицька релігія мали принести цивілізацію в Східну Галичину. Хоча націонал-демократи, такі як Станіслав Грабський, розраховували на компроміс із Росією стосовно східних земель, а провідні федералісти, такі як Юзеф Пілсудський, сподівалися на союз із Україною проти Росії, жоден польський політик будь-яких поглядів не уявляв собі, що Львів може бути не польським. У квітні 1919 р. польський Законодавчий Сейм одноголосно постановив, що вся Галичина має бути анексована.

Найпомітнішою меншиною міста були євреї, а не українці. Їх запросили сюди середньовічні князі Галичини та королі Польщі. Вони процвітали у галицьких містечках у XVI ст. й стали помітною міською групою. До XVIII ст. галицькі євреї зберігали власне громадське життя, користаючись із привілеїв, отриманих у польсько-литовській Речі Посполитій; опинившись в Австрії, вони стали об'єктами асиміляційної та германізаційної політики імперії. Євреї становили велику частину середнього класу та професійної еліти Львова, а також значну частину нечисельного робочого класу. Після того як у 1867 р. Галичина отримала автономію на умовах, сприятливих для поляків, євреї вивчали польську мову в австрійських школах. Занепад австрійського лібералізму після економічної кризи 1873 р. обмежив для секуляризованих євреїв можливості політичного вибору. Після парламентських виборів 1879 р. культурна інтеграція збіглася з політичною співпрацею, коли галицькі єврейські депутати приєдналися до польського клубу в парламенті та брали участь у виборах як його кандидати. Втім, на зламі століть справи складались інакше. Народження модерного польського та українського націоналізмів підштовхнуло світських євреїв до більш партикуляристських політичних ідей. Єврейські націоналісти (сіоністи) у 1907 р. після запровадження загального виборчого права для чоловіків уклали виборчу угоду з українцями, демонструючи своє прийняття нових правил національної політики[243]. Упродовж цього періоду єврейську співпрацю з поляками (а потім і з українцями) треба розглядати в рамках багатонаціональної австрійської держави. Питання про те, що сталося б, якби Австрія перестала існувати, було дуже незручним для всіх євреїв.

Більшості євреїв важко було уявити модерне національне поєднання літературної та розмовної мови. Іврит залишався священною мовою, їдиш слугував мовою повсякдення, а польська чи німецька були конче потрібні для комерції. Згідно з конституцією 1867 р. галицькі євреї отримали рівні права й могли вважати себе австрійцями par excellence[244], незалежно від того, чи володіли вони польською або німецькою. Вивчені замолоду мови зовсім не обов'язково мали прислужитись у зрілому віці. Єврейські прихильники асиміляції з німецькою культурою 1820-х рр. формулювали свої ідеї на їдиш; єврейські прибічники інтеграції в польське життя 1870-х рр. — німецькою; сіоністи 1890-х рр. писали й розмовляли польською. Друге покоління сіоністів на початку XX ст. зціпило зуби й використовувало розмовний їдиш як мову політики. Розмовляючи сумішшю польської, німецької та їдиш, сіоністи мріяли про майбутнє, в якому всі євреї в повсякденні вживатимуть іврит.

Навіть єврейські націоналісти не могли уявити собі можливість поєднання власної модерної національної трійці мова-територія-держава в Європі. У 1900 р. євреї становили майже 13% населення Східної Галичини й складали більшість у багатьох містах. Водночас, подібно до інших частин Східної Європи, тут не існувало такої місцевості, де вони були б у більшості й могли думати про власну державу. Попри те, що демократизація Австрії заохочувала євреїв зосередитись радше на політичній роботі в межах діаспори, аніж на планах переселення до Палестини, проблема території залишалась ще складнішою, ніж проблема мови. Зрештою, навіть єврейським націоналістам Перша світова війна принесла більше викликів, ніж можливостей. Сіоністи були свідомі того, що принцип територіального самовизначення не відповідав їхнім потребам: навіть розпад Австрії не давав змоги створити в Європі єврейську державу. Під час Першої світової війни більшість євреїв Львова мали дуже консервативну мету: зберегти те, що вони отримали за мирних часів.

ВОЄННА ПОРАЗКА І УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ (1918–1920)

У світлі польських вимог і єврейської присутності стає зрозумілим радикалізм мети галицьких українських діячів у 1918 р.: створити в Галичині українську національну республіку зі столицею у Львові. До певної міри це нагадувало бажання литовських діячів створити незалежну Литву зі столицею у Вільнюсі. Однак після Першої світової війни у 1918–1920 рр. маленька Литва була де-факто збережена німецькою армією, яка затрималась на сході; була врятована Польщею від Радянського Союзу; й вижила як сусідка переможеної Німеччини, переможеного Радянського Союзу та Польщі, що силою захопила Вільнюс. Під час усіх цих подій загинуло відносно небагато литовців, тим часом як понад мільйон населення України втратило життя у війнах, кривавих конфліктах, партизанських сутичках, бандитських рейдах і погромах, що так часто траплялися у 1918–1820 рр.

Українці сподівалися на більше, а отримали менше. Геополітична доля важила більше, ніж національна самопожертва, а організована мобілізація — більше, ніж просто велика кількість. І хоча Австро-Угорщина та імперська Росія розпались, не існувало ані клаптика української території, якого поляки, «білі» росіяни і/або більшовики не вважали б частиною свого природного спадку. Переможні держави Антанти не погоджувалися між собою щодо належності Галичини та Волині, але жодна з них ані на мить не ставилась серйозно до українських прагнень. На той час, у 1918–1920 рр., їхньою головною метою було завдати поразки більшовицькій Росії чи принаймні стримати її. Підтримка Антантою Білої російської армії генерала Антона Денікіна виключала підтримку України, адже той був російським націоналістом і вважав Україну частиною Росії. Після його поразки західні держави підтримали Польщу як противагу більшовицькій Росії, а отже, прийняли польські вимоги щодо Східної Галичини та її столиці[245]. Дві створені після війни українські держави зі столицями у Львові та Києві мали без союзників вирішити польську та російську проблеми. За таких умов українські еліти потребували надзвичайної злагодженості, якої їм бракувало. Київську