Читати книгу - "Знищення"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли я ступила до Вежі, серцебиття здалося мені більш віддаленим, маска міцно затуляла ніс і рот. Я не знала, чи запобігаю подальшому зараженню, чи просто намагаюся стримати власне сяйво. Біолюмінесценція слів на стіні зросла, і, здавалося, світіння відкритих ділянок моєї шкіри відповідає тим самим, освітлюючи мій шлях. З іншого боку, я не відчувала жодної різниці, проходячи перші рівні. Хоч верхня частина здавалася знайомою, це відчуття врівноважувалося (що витвережувало) розумінням того, що це мій перший самостійний спуск у Вежу. З кожним новим поворотом, далі в пітьму, яку розсіювало тільки непевне зелене світло, я все більше і більше очікувала, що з тіні щось вискочить і кинеться на мене. В такі миті я шкодувала, що зі мною немає топографа, і мусила притлумлювати провину. Незважаючи на власну зосередженість, я виявила, що мене ваблять слова на стіні, навіть якщо я намагалася зосередитися на більших глибинах, ці слова повертали мене назад. Має бути прощення і милість в цих тінистих рослинах вони дадуть темні квіти зуби яких перемелють підживлять і возвістять прихід нової ери…
Пізніше, ніж уявляла, я дісталася місця, де ми знайшли антрополога мертвою. Чомусь мене здивувало те, що вона досі тут лежить, оточена уламками свого минулого — шматками одягу, пустим наплічником, кількома розбитими пробірками, її голова була, як проломлений кордон. Її вкривав рухливий килим блідих організмів, я підійшла ближче й впізнала схожих на долоньки паразитів, які жили серед слів на стіні. Було неможливо сказати, вони захищають, змінюють чи руйнують її тіло, — так само, як я не знала, чи дійсно перед топографом біля базового табору з’явилася якась версія антрополога, коли я вирушила до маяка…
Я не затрималась, а попрямувала далі.
Тепер серцебиття Вежі обросло луною і стало гучнішим. Слова на стіні знову стали свіжішими, наче щойно «обсохли» після створення. Я почула приховане за серцебиттям гудіння, ніби монотонний зумер виклику. Крихка затхлість цього простору поступилася чомусь більш тропічному і солодкавому. Я зрозуміла, що стікаю потом. Більш важливо те, що сліди Збирача під моїми черевиками стали свіжішими, липкішими. Я намагалася триматися стіни праворуч, щоб уникати речовини. Вона була також змінена, її вкривав тонкий шар моху чи лишайнику. Мені не подобалося тулитися спиною до нього, щоб уникнути речовини на підлозі, але вибору не було.
Після майже двогодинного повільного просування серцебиття Вежі зросло до такого рівня, що від нього, здавалося, здригаються сходи, а приховане гудіння розкололося на часті потріскування. Мої вуха дзвеніли від них, моє тіло вібрувало, мій одяг просочився потом через високу вологість, задуха майже змусила мене зірвати респіратор, щоб ковтнути повітря. Але я опиралася спокусі. Я була близько. Я знала, що я була близько… не знати до чого.
Слова на стіні були такі свіжі, що аж точилися вогкістю, схожих на долоньки створінь було мало, а ті, що були, скидалися на стиснуті кулачки, ніби не до кінця прокинулися й ожили. Померлі пізнають життя у смерті бо все розкладеться але не забудеться і відроджене знову йтиме світом в благословенному не-знанні…
Я пройшла ще одне коло сходів, а потім, коли вийшла на вузьку пряму ділянку перед наступним поворотом… я побачила світло. Краї пронизливого жовтого світла, що йшло від джерела за межами видимості, схованого за стіною, і сяйво в мені пульсувало й трепетало у відповідь. Звук зумера виклику знову посилився, аж поки став таким шиплячим і нерівним, що в мене ледь не побігла із вух кров. Серцебиття зросло і гупало в кожній моїй клітинці. Я почувалася, наче не людина, а приймальна станція для серії приголомшливих сигналів. Я відчувала, як сяйво виходить із мого рота ледь видимим випаром, зустрічаючи опір маски. Зі схлипом я зірвала її. «Віддай тобі дане», — спало на думку, і я не знаю, що могло її живити, і що вона могла значити для тієї колекції клітин і думок, що складали мене.
Розумієте, повернути назад для мене було так же неможливо, як повернутися в часі. Моя свобода волі була підірвана, незвідане шалено спокушало мене. Піти з цього місця, вийти на поверхню, не повертати за ріг… цікавість терзатиме мене вічно. Цієї миті я переконала себе, що краще помру, дізнавшись… щось, будь-що. Я перейшла рубікон. Я спустилася у світло.
Однієї ночі останнього місяця перебування у Скелястій затоці я була дуже збудженою. Це сталося відразу по тому, як я дізналася, що мій грант не продовжать. Я не мала жодних перспектив нової роботи. Я підчепила чергового хлопця, з яким познайомилася в барі, щоб відволіктися від ситуації, але за кілька годин він пішов. Почалося безсоння, я не могла його здолати, і я все ще була нетвереза. Це було по-дурному і небезпечно, але я вирішила сісти в машину і поїхати до припливних басейнів. Хотілося підкрастися до цього прихованого життя і якось його здивувати. Я втелющила собі в голову, що припливні басейни змінюються вночі, коли ніхто не бачить. Таке, можливо, трапляється, коли ти вивчаєш щось настільки довго, що можеш миттєво відрізнити одну морську анемону від іншої і вирізнити серед решти того мешканця припливних басейнів, який вчинив неподобство.
Тож я припаркувала машину і рушила звивистою стежкою вниз до каменистого пляжу, освітлюючи шлях крихітним ліхтариком-брелоком. Потім я просто почалапала мілиною і вилізла на виступ скелі. Я дійсно хотіла забутися. Усе моє життя люди казали, що я дуже зібрана, але це було не так. Насправді я ніколи зібраною не була, і ніколи не була дисциплінованою.
Тієї ночі, хоча
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знищення», після закриття браузера.