Читати книгу - "Колиска для кішки"

— Який же телепень цей Френк!

— Чому?

— Бо відмовився від тебе.

— Він мене не любив. Він згодився одружитися зі мною лише тому, що цього бажав «Папа». Він любить іншу жінку.

— А хто вона?

— Якась жінка в Іліумі.

Мабуть, цією щасливицею була дружина Джека, власника крамниці товарів для хобі.

— Це він сам розповів тобі?

— Сьогодні ввечері, коли звільнив мене, щоб я могла вийти за тебе.

— Мона?..

— Що?

— Чи є… чи є ще хтось у твоєму житті?

Мона дуже здивувалась.

— Багато хто, — сказала вона, подумавши.

— Ти їх кохаєш?

— Я кохаю всіх.

— Так само, як мене?

— Так. — Здавалося, богині невтямки, що ця відповідь могла мене збентежити.

Я підвівся з підлоги, усівся в крісло й почав надягати шкарпетки та черевики.

— Отже, ти… ти робиш… те, що зараз ми робили… з іншими людьми?

— Боко-мару?

— Боко-мару.

— Звісно, роблю.

— Відтепер я не хочу, щоб ти це робила будь з ким, крім мене, — заявив я.

Її очі наповнилися сльозами. Вона любила свою розпусту — її обурило те, що я спробував дорікати їй. Поняття сорому для неї не існувало.

— Я роблю людей щасливими. Любов — це добра річ, а не погана.

— Як твій чоловік, я потребую всієї любові для себе.

Вона подивилась на мене широко розкритими очима.

— Ти сін-ват!

— Що це таке?

— Сін-ват! — вигукнула вона. — Людина, яка хоче, щоб кохали тільки її. Це вкрай погано.

— Коли мова йде про шлюб, я думаю, що це, навпаки, дуже добре. Інакше й бути не може.

Мона ще сиділа на підлозі, а я вже в шкарпетках і черевиках стояв над нею. Я почувався дуже високим, хоча я зовсім не високий, та дуже сильним, хоча сили мені бракує; а ще я прислухався до власного голосу, мов до чужого — в ньому бриніли владні металеві нотки, яких досі не було.

Я самовпевнено повчав Мону, ніби цвяхи забивав, і не відразу второпав, що відбувається: я вже почав владарювати.

Я сказав Моні, що бачив, як вона робила, так би мовити, вертикальне боко-мару з пілотом на трибуні невдовзі після мого приїзду.

— Ти мусиш більше ніколи не спілкуватися з ним. Як його звуть?

— Я навіть не знаю, — прошепотіла вона, опустивши погляд додолу.

— А як було з молодим Філіпом Каслом?

— Ти питаєш про боко-мару?

— Я питаю про все і про всіх. Я чув, ви з ним зростали разом.

— Так.

— Боконон навчав вас обох?

— Так, — від спогадів обличчя її знов засяяло.

— Отже, тоді, мабуть, ви часто займались боко-мару?

— Так, так! — сказала вона радісно.

— Ти мусиш більше не зустрічатися з ним теж. Це ясно?

— Ні.

— Ні?

— Я не вийду заміж за сін-вата. — Мона підвелась. — Прощавайте!

— Прощавайте? — мене охопив відчай.

— Боконон вчить, що не можна не любити всіх однаково. А чого вчить твоя релігія?

— Я… У мене немає релігії.

— А в мене є.

Моє владарювання скінчилось.

— Зрозуміло… — сказав я.

— Прощавайте, чоловіче без релігії!

Вона попрямувала до кам’яних сходів.

— Моно…

— Що? — Мона зупинилась.

— Чи міг би я приєднатися до твоєї релігії, якщо схочу?

— Авжеж.

— Я вже хочу!

— Гаразд. Я люблю тебе.

— І я тебе люблю, — зітхнув я.

94 Найвища гора

Таким чином, я заручився на світанку з найкрасивішою жінкою в світі. Я також погодився стати наступним Президентом Сан-Лоренцо.

«Папа» ще був живий, і Френк вважав, що мені б не завадило одержати його благословення. Тому, як тільки Борасізі, сонце, з’явилось на небі, ми з Френком поїхали до резиденції «Папи» на джипі, що позичили в солдатів, які охороняли нового президента.

Мона залишилась у Френковій оселі. Я поцілував її, ніби творив священний ритуал, і вона занурилась у священний сон.

Ми з Френком їхали між гір, повз гаї диких кавових дерев, а з правого боку нас осявало полум’я світанку. У цьому сяйві я збагнув усю велич найвищої вершини острова — гори Мак-Кейб. Вона здіймалась, мов велетенський синій кит, моторошним горбом, а на самій верхівці стирчало щось подібне до кам’яного пальця. У масштабі кита це міг бути уламок гарпуна, що застряг у боці тварини. Все виглядало настільки неприродно, що я спитав у Френка, чи це не витвір людських рук.

Він пояснив, що це натуральна формація. Більш того, він стверджував, нібито люди, наскільки йому було відомо, ніколи не підіймались на вершину гори Мак-Кейб.

— На перший погляд, нічого складного, — зазначив я. Схили гори були не крутішими за сходинки якогось палацу. А палець на верхівці, якщо придивитись, мав досить зручні виступи та карнизи. — Може, там якесь святилище, табу?

— Може, колись і було. Поки не прийшов Боконон.

— Тоді чому ніхто туди не піднявся?

— Досі нікому не схотілось.

— Може, я туди полізу.

— Тоді — вперед! Вам ніхто не заборонить.

Ми помовчали, потім я спитав:

— Що ж узагалі є священним для боконістів?

— Наскільки я можу судити, навіть не Бог.

— Отже, нічого?

— Тільки одне.

Я спробував здогадатись:

— Океан? Сонце?

— Людина, — сказав Френк. — Оце й усе. Просто людина.

95 Я бачу гак

Нарешті ми доїхали до замку. Він був невисокий, чорний та страшний. Старовинні гармати все ще стирчали між зубцями стін. Пташині гнізда позабивали амбразури, ліани заплели бійниці.

Парапети з північного боку звисали над жахливим урвищем: скеля стрімко падала на шість сотень футів прямо в теплі хвилі моря.

Це видовище викликало запитання, яке завжди виникає біля подібних кам’яних чудовиськ: як могли слабкі, маленькі чоловічки зрушити з місця такі великі брили? Утім, вигляд кам’яного чудовиська сам по собі