Читати книгу - "Кожною клітинкою тіла, Катерина Орлова"

- Звичайно, - простогнала Джемма. - Усі ми знаємо, чим закінчуються твої зустрічі з алкоголем. Тому тобі потрібен наглядач.

Я хихикнула.

- Вишлю тобі адресу. Їдь одразу туди на сьому вечора. Я приїду в цей самий час.

- Ми не разом їдемо? - запитала вона.

- Я... Ні. Я йду з мамою до лікаря, тож просто звідти вирушу на вечірку.

- До лікаря? О сьомій вечора?

Ненавиджу брехати. Просто ненавиджу.

- О шостій. Це приватний лікар. Вона вже давно записалася, але боїться сама йти. Так, їй потрібна підтримка.

- Усе добре з твоєю мамою? - підозріло запитала Джемма.

Калеб пропонував сказати, що в мами підозра на вагітність, але я йому заткнула рота. У такі нетрі брехні я не збиралася залазити.

- Так. Просто плановий огляд.

- Ага, о шостій вечора, - додала подруга.

- Ну, так. Джем, ти йдеш чи ні?

- Я ж сказала, що йду. Надішли мені адресу.

Ми попрощалися, і відразу після розмови я надіслала їй адресу їхньої нової квартири.

О сьомій годині я сиділа на ліжку, гортаючи нову книжку. Мій телефон завібрував, сповіщаючи про повідомлення від подруги.

Джемма: Я на місці, але тут занадто тихо.

Мел: Так і має бути, дурненька, це ж спальний район

Джемма: А вечірка де?

Мел: Піднімайся на другий поверх, квартира 202а

Джемма: А ти де?

Мел: Буду за хвилину

Я швидко відправила повідомлення Калебу:

Мел: Вона на місці

Потім мені одразу прийшло повідомлення від Джемми.

Джемма: А як я потраплю всередину?

Мел: Не хвилюйся, господар вечірки в курсі, що ти прийдеш раніше за мене.

Джемма: Гаразд.

Я відклала телефон і скрутилася на ліжку. Біль у грудях усе не минав. По щоках знову заструменіли сльози, які мені порядком набридли за ці два тижні, але я ніяк не могла зупинити цей потік. Я думала про те, що в цей самий момент Калеб повертає собі Джемму, і ні на секунду не сумнівалася, що в нього вийде. Я вперше заздрила подрузі так сильно, що хотілося вирвати собі волосся, аби це хоч на мить наблизило мене до Рона.

У двері тихо постукали, а потім мама увійшла в кімнату. Вона пройшла до ліжка і присіла поруч. Поклавши руку мені на плече, вона погладжувала мене, намагаючись подарувати розраду. Мама вже теж звикла до мого стану, хоча по ній було видно, що їй це теж завдавало чималого болю. Нарешті вона заговорила:

- Мені здається, настав час рухатися далі, малятко. Я не можу бачити тебе в такому стані. Жоден чоловік не заслуговує на такі страждання.

- Я кохаю його, мамо, - схлипнула я.

- Знаю. І це розриває мені серце. Мел, у світі ще стільки чоловіків, здатних зробити тебе щасливою. Тобі просто потрібно озирнутися. Я знаю, як це непросто, коли серце, здається, б'ється тільки заради одного чоловіка. Але повір мені, це реально. Відпусти його і йди далі.

Мама зітхнула. Я знала, що вона говорила про мого батька. Після їхнього розлучення вона ще багато років не дозволяла собі завести нові стосунки. Мені здається, вона пробачила його за зраду і прийняла б назад, якби він повернувся. Але він побудував нову сім'ю, і це мама переживала дуже важко. Тільки рік тому в неї з'явився чоловік, з яким вона поводиться дуже обережно. Тож мама знала, про що говорить.

- Напевно, ти маєш рацію, - погодилася я.

- Я точно права, моє малятко.

Ми ще трохи помовчали.

- Мам? - Вона подивилася на мене. - Як тобі вдалося забути тата?

- Я не забувала його, Мел. Ніколи. - Вона погладила мене по волоссю. - Він назавжди залишиться в моєму серці. Просто я дозволила собі знову стати щасливою.

- Чому ви не одружуєтеся?

- Не знаю. Я поки що не готова.

- А якщо він завтра зробить тобі пропозицію?

Мама знизала плечима.

- Гадаєш, мені варто погодитися? - з усмішкою запитала вона.

- Однозначно варто.

- Добре. Тоді так і скажу йому: Мелорі сказала, що я маю погодитися, тому кажу тобі "так".

Ми розсміялися. Мені справді стало легше після розмови з нею. Ми ще полежали на моєму ліжку і поговорили про всякі дрібниці. Ми обговорювали ймовірні місця для весілля моєї мами, її майбутнє вбрання і те, що я б стала подружкою нареченої. Мама жартома запитала, як би я поставилася, якби вона раптом вирішила знову народити. Я злякалася і нагадала їй про вік.

- Наскільки це може бути безпечно для тебе? - запитала я.

Мама заспокійливо посміхнулася.

- Я пожартувала, дитинко. Мені пізно народжувати дітей. Мені достатньо тебе. Тільки пообіцяй мені дещо.

- Що саме?

- Що ти не будеш витрачати найкращі свої роки на страждання. Повір мені, це ніколи ні до чого доброго не призводить.

- Обіцяю, - відповіла я.

Мама підняла погляд до стелі.

- А, може, і не пізно ще, - задумливо промовила вона.

Я розсміялася.

- Я буду рада братові або сестрі. Тільки стеж за тим, щоб це не нашкодило тобі.

- Обіцяю берегти себе.

Мама поплескала мене по руці, поцілувала в щоку і вийшла з кімнати. Я ще довго лежала, втупившись у книжку невидячим поглядом. Мені зовсім не хотілося читати. І думки були точно не в книзі. Вони витали десь там, де б не був Рон. Вони, як і серце, були з ним. Але з цим і справді пора було закінчувати. Настав час рухатися далі. Навіть крізь біль у серці.