Читати книгу - "Досить Катрін"

Колін сумував за Катріною. І цей сум не давав заснути ліпше за каву. Саме тому, коли Гассан годину тому запропонував змінити його за кермом, Колін відмовився, бо водіння тримало його в тонусі: «не більш як сімдесят; Господи, як калатається серце; ненавиджу смак кави; подалі від цього трака; гаразд, так; права смуга; зараз тільки дві мої фари проти темряви». Це не давало відчуттям самотності та розбитого серця остаточно добити його. Кермувати — це було наче думати, єдиний вид думання, на яке він був зараз здатний. Та все ж ця думка ховалась там, у темряві, куди не сягало світло його фар: вона його покинула. Дівчина на ім’я Катріна. Дев’ятнадцятий раз.

Якщо говорити про дівчат (а у випадку Коліна це траплялось дуже часто), то кожному подобається свій тип. У Коліна Сінґлтона був не фізичний, а лінгвістичний тип: він любив Катрін. Це мала бути не Кеті, Кет чи Кітті, ні Каті, ні Ріна або Тріна чи Кей або Кейт, чи, Боже збав, Катерина. Саме КАТРІНА. У нього було дев'ятнадцять дівчат. Усіх звали Катріна. І всі вони — кожна осібно — покинули його.

Колін вважав, що на світі є тільки дві категорії людей: Кидальники і Покинуті. Багато людей претендуватимуть на обидві категорії, та ці люди не розуміють суті: людина має нахил до однієї долі чи до другої. Кидальники можуть не завжди розбивати серця, і Покинуті можуть не завжди ходити з розбитим серцем. Але кожен має свою схильність.[9]

Колін уже мав би звикнути до цього, до підйому й падіння у стосунках. Коли ти з кимсь зустрічаєшся, це завжди, зрештою, закінчується однаково: погано. Якщо подумати, а Колін це робив часто, всі романтичні стосунки закінчуються або 1) розривом, або 2) розлученням, або 3) смертю. Але Катріна № 19 була інакшою — чи принаймні здавалась іншою. Вона кохала його, і він кохав її до нестями. Й досі кохав: він спіймав себе на тому, що промовляє стиха, кермуючи: «Я кохаю тебе, Катріно». Це ім'я починало звучати інакше, коли він звертався до неї; із простого імені, яким він так довго був одержимий, воно перетворювалось на означення саме її, воно духмяніло бузком, відбивало синяву її очей і довжину її вій.

Вітер рвався крізь відчинені вікна, Колін думав про Кидальників, Покинутих і про ерцгерцога. Гассан позаду сопів і стиха гарчав, наче снив себе німецьким вівчуром. Відчуваючи постійне печіння всередині, Колін думав: «Усе це так ПО-ДИТЯЧОМУ. ПАТЕТИЧНО. МЕНІ СОРОМНО ЗА ТЕБЕ. ОБЛИШ ЦЕ. ОБЛИШ ЦЕ». Але він точно не знав, що саме «це».

Катріна № 1: початок (початку)

Колінові батьки ніколи не помічали в ньому жодних відхилень від норми до одного червневого ранку. Коліну було два роки і один місяць, він сидів на високому крісельці, снідаючи чимось невизначено-рослинним, а батько, по другий бік їхнього маленького кухонного столика, читав Chicago Tribune. Колін був худий як для свого віку, але довгий, із жорсткими коричневими завитками, які стирчали із його голови з ейнштейнівською непередбачуваністю.

— Тлоє загиблих на Західному белезі, — сказав Колін, проковтнувши шматок. — Не хочу більше зелені, — додав він про свою їжу.

— Що ти сказав, малий?

— Тлоє загиблих на Західному белезі. Я хочу калтоплі флі будь ласка дякую.[10]

Батько перевернув газету і вирячився на великий заголовок над згином на першій сторінці. Це в Коліна був перший спомин: батько повільно опускає газету і усміхається йому. Очі в батька широко розкриті від подиву й захвату, а усмішка сяє. «СІНДІ! ДИТИНА ЧИТАЄ ГАЗЕТУ!» — кричить він.

Його батьки були з тих, хто дуже-дуже любить читати. Мати викладала французьку мову в дорогій і престижній Калманівській школі в центрі, а батько був професором соціології в Північно-західному університеті, на північ від міста. Отож після «тльох загиблих на Західному белезі» Колінові батьки почали з ним читати, скрізь і завжди — переважно англійською, але також і французькі книжки з картинками.

Через чотири місяці батьки віддали Коліна у дитсадок для обдарованих дітей. У дитсадку сказали, що Колін надто розвинений для їхнього закладу і в будь-якому разі вони не приймають дітей, які ще не привчені ходити на горщик. Його відправили до психолога в Чиказькому університеті.

Так іще не привчений до горщика вундеркінд опинився у Саус-Сайді, у маленькому офісі без вікон, перед жінкою в рогових окулярах, яка хотіла, щоб він знайшов закономірність у буквах і числах. Вона загадувала йому перевертати багатокутники, просила знайти картинку, що не підходила до інших. Вона ставила йому безкінечну кількість чудових запитань, і Колін полюбив її за це. До цього часу більшість запитань, які йому ставили, стосувалися того, чи не попісяв би він сам або чи не з’їв би ложечку жалюгідного овочевого пюре.

Після години запитань жінка сказала: «Я хочу подякувати тобі, Коліне, за надзвичайне терпіння. Ти дуже особливий хлопчик».

«Ти дуже особливий». Колін це чутиме багато разів, і все ж, у певному сенсі — завжди недостатньо.

Жінка в рогових окулярах запросила до кімнати його матір. Поки професорка розповідала пані Сінґлтон, що Колін — надзвичайний, дуже особливий хлопчик, той грався з дерев’яними буквами. Він загнав скабку, переставляючи букви в слові «краб», і зробив із нього «брак» — перша анаграма, яку він пам’ятає.

Професорка сказала пані Сінґлтон, що Колінове обдарування слід розвивати, але не можна підстьобувати, і застерегла: «Не варто плекати надмірні сподівання. Діти, подібні до Коліна, швидко обробляють інформацію. Вони показують дивовижну здатність зосереджуватися на завданнях. Та в них не більше шансів отримати Нобелівську премію, ніж у будь-якої іншої просто розумної дитини».

Того вечора вдома батько приніс йому нову книжку — «Частина, якої бракує» Шела Сілверстайна. Колін сів на диван поряд із татом, і його маленькі рученята стрибали по великих сторінках, бо він читав швидко, зупиняючись тільки для того, щоб уточнити значення слова. Дочитавши, Колін рішуче згорнув книжку.

— Сподобалося? — запитав батько.

— Угу, — відповів Колін. Він любив усі книжки, бо йому подобався сам процес читання, магічна трансформація кривульок