Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"

Але вона справді не очікувала, що справа прийме такого гучного обороту – вона  тільки написала і до того загальновідомі речі. Все, що сталося потім – абсолютно точно не її провина (щоправда, чомусь Йовіла була впевнена, що сам Сорен із нею не погодиться). Так чи інакше, вона дуже сумнівалася, що хтось справді кликатиме головного артефактора тільки для того, щоб вгамувати одну з конкурсанток. 

 – Протокол є протокол, – заявив їй чоловік після кількох митей вагання. Втім, вже було пізно – Йовіла помітила його невпевненість, і тепер в нього не було і шансу. Йовіла могла би роздавити його, як ту блоху. 

 – Який саме протокол? Я чітко ознайомилася з усіма правилами і розпорядженнями, і з переліком речей, які можна і не можна проносити на територію палацу. Чому я маю виконувати вашу роботу? Приведіть сюди головного артефактора, якщо збираєтесь і далі стовбичити тут і не пускати нас далі! 

Йовіла розуміла, що в очах вартових і усіх інших свідків цієї сцени постала такою собі самозакоханою дурепою, переконаною, що весь світ має валитися до її ніг, але вона не надто цим переймалася. В неї була мета, і якщо для її досягнення вона мала трохи грати на нервах оточуючих – що поробиш, це не її біда. 

Вартовий вже відкрив рота – вочевидь, нерозумно плануючи сперечатися з нею і далі  – але інший чоловік, що стояв із ним в парі, вхопив того за руку і відтяг в сторону, щось прошепотівши на вухо. Перший вартовий скривився, але зрештою кивнув і пішов у сторону палацу швидким невдоволеним кроком. Навіть його спина випромінювала незгоду і чванливу переконаність у власній правоті. 

 – Прошу вас, проходьте і не затримуйте інших конкурсанток, – звернувся до Йовіли другий вартовий, відступаючи в сторону і звільняючи їм прохід. Вони з Сарою мали би, мабуть, повернутися у карету і заїхати всередину у ній, але від однієї думки про повернення до тісного, жаркого диліжансу Йовілі вже ставало погано; тож вона підхопила свою компаньйонку під лікоть і з задертим підборіддям перетнула ворота, залишивши водія розбиратися з їхніми валізами. 

 Йовіла кинула останній погляд через плече на Кіра, що все ще стояв під жасминовим кущем з камерою. Він підморгнув їй, і Йовіла відвернулася, не сміючи махати чи підморгувати у відповідь. З цієї миті вона починала свою велику гру – протягом трьох місяців боротися за руку принца Еріка і сподіватися, що їй вдасться зайти досить далеко у змаганні, щоб записати і зафільмувати все. 

Сара стиснула її передпліччя, привертаючи увагу. 

 – Йовіло, йди до Акулини. Можливо, зможеш познайомитися з нею ще навіть до початку конкурсу. А я спробую поговорити з іншими компаньйонками, – Сара непомітно вказала головою на край двору, де під розлогим гіллям каштана стояли дівчата і жінки, вбрані також святково, але набагато скромніше за конкурсанток. – Побачимося ввечері, як домовлялися. 

Йовіла мовчки кивнула, і вони розійшлися. 

Акулина Сар, як і за пів години до того, все ще елегантно сиділа на лужку, ані краплі не турбуючись про те, що її сукня може покритися брудом, чи що хтось вважатиме її недостатньо аристократичною. Що було насправді неможливим – якимось неймовірним чином навіть серед трави і листя Акулина здавалася ніби зітканою з квіткового нектару і сонячних променів – такою неземною і прекрасною, що Йовіла відчувала себе поряд з нею маленьким гидким каченям. 

Йовіла струснула головою – це була та ще дурість, порівнювати свою, людську красу, з ельфійською. Ельфи були настільки прекрасними, що за бажання і кількох років навчання могли гіпнотизувати своєю красою; їхні нащадки, кров яких добре розбавила людська, втратили цей дар, але все ще залишалися болюче красивими. 

 Акулина підняла на неї очі, як тільки Йовіла змінила напрям руху і пішла в той бік, де сиділа дівчина. Вона дивилася на неї прихильно, з якимось ніби щирим інтересом – що її насправді здивувало. Йовіла ще до початку відбору налаштувала себе на те, що усі конкурстантки тут будуть з вищих кіл – зарозумілі, неприємні і такі, про яких Йовіла зможе писати розгромні і дуже популярні статті. Але перша ж учасниця, яку їй довелося побачити, вже не вписувалася у цей шаблон, і в серці Йовіли щось йокнуло, але вона спробувала подавити це почуття і не звертати на нього уваги. 

 – Привіт, – привіталася вона, махаючи рукою дівчині. Акулина посміхнулася їй – по-доброму, з іскорками в очах, і поплескала по траві поряд із собою, запрошуючи сісти. Йовіла вагалася менше миті – якщо її конкурентка була настільки доброю, щоб пропонувати їй знайомство навіть без особливих зусиль з її боку – то хто вона така, щоб відмовлятися? 

Та перед тим, як сісти, Йовіла вже професійним поглядом окинула сукню Акулини – світло-зелену, з блискучої і приємної матерії. На ліфі примостилися три банти, а спідниця виглядала так, наче в ній було щонайменше на два метри тканини більше, ніж вважалося модним у цьому сезоні, але ельфійці личило. Вона, здавалося, не переймалася тим, що її вбрання не відповідає останньому віянню моди, а натомість віддавала перевагу класичним, перевіреним часом варіантам. Хоча про це, звісно, було ще рано заявляти, враховуючи те, що це поки що була єдина сукня дівчини, яку Йовілі довелося побачити. 

Вона обережно присіла на траву, намагаючись роздивитися непомітно і чуже взуття. Вже кілька тижнів у столичному віснику моди писали про новий фасон туфлів з Алії, де і жила Акулина – в них підбори були невидимими, і це створювало новий, незрівняно елегантний силует стопи. Поки що самі туфлі до них не дісталися, і Йовілі було цікаво, чи вживу вони виглядають так само недолуго, як їй малювала уява, чи щось таки в цьому було.