Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

От і завагалася Марічка зі свічкою. Чи не накличе часом біди, не приверне тим вогником у віконці лиха до хати?

Чужих людей молодиця не дуже боялася — не кріпачка, козацького роду, вміла зброю в руках тримати. Але упир то цілком інша річ. Від нього ні пістолем, ні списом не оборонишся. Навіть молитва не оборонить.

Подумала ще трохи і таки запалила.

— Нехай діється воля Божа, — перехрестилася на ікону. — Що має бути — то й буде. Але як мав би хто замерзнути через перестрах, то цей гріх уже на мою душу впаде.

Постояла ще трохи біля вікна, не стільки визираючи надвір, як милуючись візерунком, що мороз вималював на склі, а потім знову всілася біля купи квасолі. Якийсь час мовчки шурхотіла сухим бадилинням, а там і незчулася, як заспівала стиха:

— Помандрував козаченько

У чистеє поле.

За ним іде дівчинонька:

«Вернися, соколе!»

«Не вернуся  — забарюся,

Гордуєш ти мною.

Буде ж твоє гордування

Вік перед тобою…»

Заспівала та й схлипнула. Хоч-не-хоч, а смуток, — що стихав, притлумлений денними турботами, — самотніми вечорами знову стискав серце. І так важко ставало, що сльози самі на очі наверталися. Заплакала б і тепер, але із зажури молодицю вихопив Бровко, що мов ошалілий скочив до дверей, наїжив загривок і люто загарчав, наче побачив перед себе вовка чи вепра. 

— Тьху на тебе, скажений! Чого ти? Чужого почув чи що?

Молодиця схопилася на ноги і прудко метнулася до дверей. Але ні, не забула запертися. Андрій, не дарма козакував, зробив таку засувку, що без згоди господарів, до хати можна було дістатися лише як двері в друзки порубати, чи з одвірком виважити.

— Що таке?

Пес гарчати перестав, але від порогу не відходив. І в тій тиші молодиця виразно почула як зарипів сніг під важкими кроками, а потім щось темне і велике промайнуло за вікном… 

— Хто там?!

Тиша у відповідь. Лиш здоровенний Бровко прищулив вуха і позадкував від дверей, аж поки не притиснувся до ніг господині. Чи то нагадуючи, що вона не одна, чи навпаки — сам шукав підтримки та захисту людини.

— Хто там?! — повторила хрипко і зойкнула вражено. — Матір Божа!

Бо видалося Марічці, що знадвору, крізь шибку глипнуло на неї недобре, лихе око. Ба, навіть пара — червоних, мов жар, лютих очиськ.

— Святий Боже, святий кріпкий, святий пречистий, помилуй нас... — перехрестилася молодиця. — Таки накликала біду! Упир… — і потягнулася за пістолем.

— Хто б ти не був — людина чи потвора — забирайся геть! Стрілятиму!

На якусь мить запанувала тиша, а тоді щось шарпнуло за клямку, засопіло невдоволено та зашкребло у двері. Голосно, настирливо. Як залізом по дошках водило.

— Присяйбі, вистрелю! — надсаджуючи голос, крикнула Марічка. Не надто вірячи, що вдасться злякати непроханого гостя. Але, несподівано, шкряботіння стихло, а сніг зарипів хутко-хутко. Наче те щось, чимдуж втікало подалі від хати.