Читати книгу - "Чи це людина"

Я ніколи раніше не бачив літніх чоловіків голими. Синьйор Берґман носить протикиловий бандаж і питає перекладача, чи його він теж має зняти, перекладач вагається. Але німець зрозумів, заговорив серйозно до перекладача, вказуючи на когось; ми побачили, як перекладач ковтнув слину, а тоді сказав: «Фельдфебель каже зняти бандаж, потім вам дадуть бандаж синьйора Коена», — видно було, як гірко Флешу вимовляти ці слова — це в німця було таке почуття гумору.

Тоді прийшов ще один німець і звелів поставити взуття в один кут, ми виконуємо, бо все вже скінчено, ми почуваємось поза світом і єдиною річчю, що залишилась, є послух. Входить якийсь чоловік з мітлою і вимітає все взуття купою геть за двері. Він божевільний, змішує разом усі дев’яносто шість пар, потім вони будуть розпаровані. Двері виходять назовні, з них дує крижаний вітер, ми голі, прикриваємо животи руками. Порив вітру затріскує двері; німець знов їх відчиняє і з відсутнім виглядом стоїть та дивиться, як ми корчимося, намагаючись сховатися один за другим від вітру; відтак іде собі геть, зачинивши двері.

Тепер починається другий акт. У приміщення вриваються четверо з бритвами, помазками і ножицями, вони одягнені в смугасті штани та куртки з пришитим на грудях номером; вони, мабуть, належать до того ж різновиду, що й ті створіння, яких ми бачили нині ввечері (нині чи вчора ввечері?); але ці здорові й квітучі. Ми засипаємо їх питаннями, а вони хапають нас, мов овець, і за мить ми вже поголені і пострижені під корінь. Якими незугарними здаються наші обличчя без волосся! Ці четверо розмовляють якось неймовірною мовою, це, безперечно, не німецька, німецьку я трохи розумію.

Врешті відчиняються інші двері — і ось ми всі, пострижені наголо, стоїмо з ногами у воді, зачинені в душовій. Ми тут самі, заціпеніння наше потроху слабне, ми починаємо розмовляти, всі питають, та відповідей нема. Якщо ми тут, у душовій, голяка, значить, будемо приймати душ. Якщо ми прийматимемо душ, це значить, що нас ще не вб’ють. Тоді чому нас примушують весь час стояти, чому не дають пити, чому ніхто нічого нам не пояснює, ми не маємо ні взуття, ні одягу, лиш стоїмо з ногами у воді, тут холодно, ми в дорозі вже п’ять днів, а нам не дозволяють навіть сісти.

А що з нашими жінками?

Інженер Леві питає мене, чи, на мою думку, наші жінки в цю мить роблять те саме, що й ми, і де вони, і чи зможемо ми їх знову побачити. Я відповідаю ствердно, бо він одружений і має доньку — звісно, ми з ними ще побачимось. Але насправді я думаю, що вся ця велика машина придумана для того, щоб поглумитися і познущатися з нас, бо ж зрозуміло, що нас вб’ють, той, хто вірить, що виживе, божевільний, це значить, що він піймався у пастку, але я — ні, я зрозумів, що невдовзі кінець, може, навіть у цьому ж приміщенні, коли їм набридне дивитися, як ми, голі, стрибаємо з ноги на ногу і раз у раз пробуємо сісти на підлогу, але там на три пальці холодної води і висидіти неможливо.

Ми ходимо туди-сюди без жодної цілі і говоримо, кожен говорить зі всіма іншими і панує сильний галас. Відчиняються двері, входить німець, це той самий фельдфебель, що й раніше; він говорить коротко, перекладач перекладає.

— Фельдфебель каже, щоб ви замовкли, тут вам не рабинська школа. — Видно, як ці чужі слова, злі слова кривлять йому рот, виходячи з нього, немов він випльовує якийсь огидний кусень. Ми просимо його спитати, чого ми чекаємо, скільки часу пробудемо тут, спитати про наших жінок, про все; але він відмовляється, він не хоче питати. Цей Флеш — який дуже неохоче погоджується перекладати італійською ці холодні німецькі слова і відмовляється передавати німецькою наші запитання, бо знає, що вони марні, — німецький єврей років п’ятдесяти, у нього на обличчі грубий шрам від рани, яку він дістав у битві проти італійців при П’яве. Це людина замкнута і мовчазна, і я відчуваю до нього інстинктивну пошану, бо розумію, що він почав страждати раніше, ніж ми.

Німець іде собі геть, і ми тепер мовчимо, хоч мовчати нам трохи соромно. Була ще ніч, і ми питали себе, чи настане колись день.

Знову відчиняються двері і входить якийсь тип у смугастій робі. Він відрізняється від інших — старший, в окулярах, з культурнішим обличчям і набагато менш кремезний.

Він каже щось нам, причому італійською.

Ми вже втомилися дивуватися. Нам здається, ніби ми беремо участь в якійсь божевільній драмі, одній з тих драм, де на сцену виходять відьми, Святий Дух і диявол. Італійською він говорить погано, з сильним чужоземним акцентом. Говорить він довго, дуже ввічливо, намагається відповісти на всі наші запитання.

Ми у Моновіці, поблизу Аушвіца, у Верхній Сілезії; у цих місцях живуть німці і поляки впереміж. Цей табір — табір праці, німецькою кажуть Arbeitslager; усі в’язні (їх приблизно десять тисяч) працюють на фабриці з виробництва синтетичного каучуку, яка називається Буна, тому й табір теж зветься Буна.

Нам дадуть взуття і одяг, ні, не наші — інше взуття, інший одяг, схожий на його. Тепер ми голі, бо нас чекає душ і дезінфекція, які відбудуться відразу після підйому, бо в концтабір не можна потрапити, не пройшовши дезінфекції.

Звичайно, треба буде працювати, усі тут мусять працювати. Але робота буває різна — він, приміром, працює тут лікарем, він угорець, вчився в Італії; а ще він табірний дантист. Він уже чотири роки у концтаборі (не в цьому — Буна існує тільки півтора року), і все ж, як ми бачимо, почувається він непогано, не надто схуд. Чому він в концтаборі? він також єврей, як ми?

— Ні, — каже він просто, — я кримінальник.

Ми розпитуємо його, іноді він сміється, на одні запитання відповідає, на інші ні, добре видно, що деяких тем він уникає. Про жінок він не говорить — каже, що з ними все гаразд, що невдовзі ми їх побачимо, але не каже, як і де. Натомість розповідає нам про інше, всілякі дивні і неймовірні речі — може, він теж насміхається над нами. Може, він божевільний — в таборах божеволіють. Каже, що тут щонеділі відбуваються концерти і футбольні матчі. Каже, що той, хто добре боксує, може стати кухарем. Каже, що ті, що добре працюють, дістають преміальні талони, на які можна купити тютюн і мило. Каже, що вода справді не питна і що натомість щодня роздають сурогат кави, але загалом ніхто його не п’є, бо сама баланда достатньо водяниста, щоб втамувати спрагу. Ми просимо його дістати нам щось пити, та він каже, що не можна, що він прийшов відвідати нас тайкома, всупереч забороні есесівців, бо ми ще не дезінфіковані, і він мусить негайно йти; він прийшов, тому що симпатизує італійцям і тому що, мовляв, «має трохи серця». Ми питаємо його, чи в концтаборі є ще інші італійці, а він відповідає, що трохи є, небагато, він не знає скільки, і відразу ж міняє тему розмови. Тим часом ударив дзвін, і він одразу втік, залишивши нас у здивуванні та збентеженні. Декого це збадьорило,