Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Чи це людина 📚 - Українською

Читати книгу - "Чи це людина"

445
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чи це людина" автора Прімо Леві. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 52
Перейти на сторінку:
але не мене, я далі вважаю, що цей дантист, цей незрозумілий тип теж хотів розважитись нашим коштом, і не хочу вірити жодному слову з того, що він сказав.

Після дзвону ми почули, як темний концтабір прокидається.

Раптом з душів потекла дуже гаряча вода, п’ять хвилин блаженства; але тут вриваються четверо (мабуть, ті самі цирульники) і криками та стусанами виганяють нас, мокрих і розпарених, у суміжну кімнату, де панує крижаний холод; тут інші з криками жбурляють нам якесь дрантя і втискають в руки пару грубих черевиків з дерев’яною підошвою, ми ще не встигли нічого зрозуміти — і ось ми вже надворі, на крижаному синюватому досвітньому снігу, голі й босі, стискаємо в руках своє манаття, і мусимо бігти до іншого бараку, десь за сто метрів. Тут нам дозволяють одягтися.

Коли ми вже одяглися, кожен замикається у собі, і ми не насмілюємось підвести очі один на одного. Тут нема дзеркала, щоб подивитися на себе, але наш вигляд тут, перед нами, віддзеркалений у сотні синюшних облич, у сотні жалюгідних і брудних опудал. Ось ми й перетворились на тих привидів, яких бачили вчора ввечері.

Тоді ми вперше збагнули, що у нашій мові бракує слів, щоб висловити цю зневагу, це руйнування людини. В одну мить майже пророче осяяння відкриває нам наше становище — ми досягли дна. Нижче опуститись неможливо: жалюгіднішого людського стану не буває, його навіть уявити собі неможливо. У нас нема більше нічого свого: у нас забрали одяг, взуття і навіть волосся; якщо ми заговоримо, нас не слухатимуть, а якби й слухали, то не зрозуміли б. Нам заберуть навіть ім’я — а якщо ми захочемо його зберегти, то нам доведеться знайти у собі силу це зробити, зробити так, щоб за цим ім’ям стояло щось від нас, від нас таких, якими ми були колись.

Ми знаємо, що у цьому нас навряд чи зрозуміють, і це добре. Але хай кожен поміркує, яка цінність, яке значення криється у найменших наших щоденних звичках, у сотні наших речей, що їх має навіть найубогіший жебрак: у носовику, у давньому листі, у світлині дорогої нам людини. Речі ці є частиною нас, немов члени нашого тіла; навіть уявити собі не можна, щоб ми у нашому світі їх втратили, адже відразу знайдуться інші речі, які замінять колишні, інші предмети, що належать нам, бо охороняють і будять наші спогади.

Тож уявіть собі тепер людину, у якої забирають не тільки коханих людей, але й домівку, звички, одяг — усе, буквально все те, чим вона володіє: буде то порожня людина, зведена лише до страждань та потреб, людина, яка забула про гідність і розсуд, бо той, хто втратив усе, дуже легко втрачає себе самого; тоді вона стане такою, що можна буде з легким серцем вирішувати про її життя і смерть, знехтувавши будь-яким почуттям людської спорідненості, у найкращому разі на основі чисто утилітарних міркувань. Тоді зрозумілим стане подвійне значення терміна «табір знищення» і буде зрозуміло, що саме ми хочемо виразити фразою «опинитись на дні».

Häftling[4]. Я дізнався, що я — гефтлінг. Моє ім’я — 174517; нас охрестили, і ми до скону носитимемо тавро на лівій руці.

Операція була злегка болісною і надзвичайно швидкою: усіх нас вишикували, і один за одним, за абетковим порядком наших імен, ми пройшли перед вправним службовцем, озброєним чимось на кшталт шила з дуже коротким вістрям.

Схоже, це справжня ініціація — тільки «показавши номер», можна отримати хліб і баланду.

Знадобилось чимало днів і немало ляпасів та стусанів, поки ми навчилися відразу показувати свій номер, щоб не затримувати щоденних операцій з роздачі харчів; знадобилися тижні й місяці, поки ми вивчили його звучання німецькою мовою. І ще довго, коли звичка мого життя на волі спонукає мене подивитися годину на наручному годиннику, переді мною, мов насмішка, постає моє нове ім’я — номер, прошитий синюватими знаками під шкірою.

Лиш набагато пізніше дехто з нас поступово розібрався трохи в тій похмурій науці номерів Аушвіца, яка відобразила етапи знищення єврейства Європи. Старожилам концтабору номер говорить усе: коли в’язень прибув у табір, з яким ешелоном, а отже, яка його національність. Усі з пошаною ставитимуться до номерів від 30 тис. до 80000: їх всього лиш кілька сотень і вони належать тим небагатьом, хто вижив після ліквідації польських ґетто. Варто добре стерегтися, коли вступаєш в торговельні відносини з такими номерами, як 116 тис. або 117 тис. — їх залишилось десь з сорок, але це греки з Солуня, і треба не дати себе ошукати. Що стосується великих номерів, то в них вчувається щось кумедне, як у словах «першокурсник» чи «новобранець» у звичайному житті; типовим великим номером є пузатий тип, лагідний і дурний, якому можна сказати, що в лазареті роздають шкіряне взуття для людей з чутливими стопами, і переконати його побігти туди, довіривши тобі «на збереження» свою миску баланди; йому можна продати ложку за три пайки хліба; його можна послати до найлютішого капо із запитанням (як це сталося зі мною!), чи це правда, що він керує Kartoffelschälkommando, тобто Командою Чищення Картоплі, і чи не можна туди записатися.

З іншого боку, цілий процес нашого включення у цей новий для нас порядок проходить в гротескному і саркастичному ключі. Після закінчення операції татуювання нас замкнули в порожньому бараці. Нари застелені, але нам суворо заборонили торкатися їх і сідати на них; тож ми півдня снуємо без мети по цьому доступному нам обмеженому просторі, все ще страждаючи після подорожі від жорстокої спраги. Відтак двері відчинилися і ввійшов якийсь хлопець у смугастій робі, невисокий, худий, білявий, досить інтелігентний на вигляд. Він розмовляє французькою, і чимало з нас напосідають на нього, закидаючи всіма тими запитаннями, які ми досі марно ставили один одному.

Але говорить він неохоче — тут всі говорять неохоче. Ми тут новаки, у нас нема нічого і ми нічого не знаємо — навіщо марнувати на нас час? Він нерадо пояснює нам, що всі інші на роботі і повернуться ввечері. Його вранці виписали з лазарету, і нині він звільнений від роботи. Я спитав його (з наївністю, яка вже за кілька днів здалася мені просто неймовірною), чи нам віддадуть принаймні зубні щітки; він не засміявся, але з намальованою на обличчі глибокою погордою кинув мені:

— Vous n’étes pas à la maison.[5]

І приспів цей ми чуємо від усіх: ви не в себе вдома, це не санаторій, звідси вийти можна хіба що через Комин (що б це означало? ми зрозуміємо це пізніше).

І справді: страждаючи від спраги, я нагледів за вікном, у досяжності руки, гарну бурульку. Я відчинив вікно, відірвав бурульку, але відразу ж підскочив якийсь високий і огрядний тип, що крутився надворі, і грубо вирвав мені її з рук. «Warum?» — «Чому?» — спитав я його своєю убогою німецькою. — «Hier ist kein Warum» (тут нема ніяких чому), — відповів він мені, брутально заштовхнувши мене назад всередину.

Пояснення огидне, але просте: у цьому місці заборонено все — не через якісь незбагненні причини, а тому що для цього концтабір і був створений. Якщо ми хочемо тут вижити, мусимо відразу добре зрозуміти:

«…Затям: Лиця Святого тут не видко, не Серкьо це, й купатись тут непросто!»  

1 ... 4 5 6 ... 52
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чи це людина», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чи це людина"