Читати книгу - "Обери мене, Тетяна Овчіннікова"

Отож, наступного дня я вирушила в дорогу. Тепло попрощалася з батьками, взяла з собою Зорію і двох охоронців з-поміж особистої Гвардії короля – Зейдана і Джарі, яких особисто виділив Назар для охорони «його солодких дівчаток», адже відмінностей між Зорією і мною чоловік ніколи не робив. Посли зі своєю свитою скакали на чолі нашої кавалькади (Ех, як би я хотіла приєднатися до них!), нам же із Зорією виділили цілу карету, де ми могли спокійно перемовлятися, не боячись бути підслуханими, адже перед від'їздом Аззам особисто перевірив карету на наявність відстежувальних заклинань і підозрілих артефактів, нічого не виявив, але про всяк випадок виставив потужний захист. Зейдан і Джарі (в якого, здається, була закохана моя Зорія), замикали наш невеликий загін, прикриваючи карету ззаду. Зейдан, крім високих досягнень у військовому мистецтві, був ще й обдарованим магом, володів кількома десятками бойових заклинань і вже давно був офіційно призначений моїм особистим охоронцем. Джарі, попри молодість, теж встиг зарекомендувати себе, як майстерний воїн. Серед оточення послів я теж помітила кількох воїнів і одного мага (ну, насправді на нього вказав Аззам), та і його милість, герцог Рисячих гір, з вигляду теж був знайомий з мечем не з чуток, тому ми могли не переживати про напад в дорозі. Навряд чи який ідіот зважиться напасти на озброєний зброєю і магічно загін двох королівств.
Звичайно, ми могли б скористатися порталами, які останнім часом стали дуже популярними серед населення, але такий спосіб навряд чи виявився б набагато швидше, оскільки портали з'єднували невеликі відстані, й не у всіх містечках був наявний маг, досить вправний і обізнаний для його відкриття. Та ще й після проходження через портал у багатьох людей, не обдарованих магічно, починала крутитися голова, аж до блювоти та втрати свідомості (що і траплялося зі мною), після чого був необхідний тривалий відпочинок і відновлення. А здолай я один за іншим з десяток порталів, то могла і взагалі не вижити. Тому фраза послів на прийманні у батька про безпеку подорожі мала під собою дуже вагомі підстави.
Я кинула останній погляд на Анзуд, столицю Орлиних земель, від якої ми від'їхали вже на досить пристойну відстань – місто лежало, як на долоні посеред майже голої, подекуди вкритої чахлими чагарниками та колючками пустелі, і мало вигляд дорогоцінної прикраси, усипаної різноколірними каменями будівель, в обрамленні смарагдових дерев, які пишно обростали листям, насичені водою з джерела, навколо якого й була побудована столиця Орлиних земель. Неперевершений Королівський палац височів над усією цією пишністю, як величезна перлина, серед розсипу дрібних коштовностей. В душі оселилася невиразна туга, немов я покидала рідну домівку не на місяць, а на набагато більший термін, тому і хотілося закарбувати в пам'яті все, навіть найдрібніші деталі. Списавши все на тугу за вітром і швидкістю в задушливій кареті, я повернулася до Зорії та зав'язала розмову, щоб якось відвернутися від сумних думок.
- Як ти вважаєш, хто ще приїде на святкування? Скільки всього буде наречених?
- Південні Пустища в повному складі, це точно. Значить, три вже є.
- Але Ясміні з Боривітряних земель всього 14! - обурено вигукнула я.
- Уже майже місяць, як п'ятнадцять. За нашими законами вона вже досягла шлюбного віку.
- Це ж маячня! Давно пора міняти ці застарілі закони! І перестати знущатися з дівчат! Добре, що у Котів повноліття настає в 17! Сподіваюся, Харальд не додумається одружитися з дитиною вдвічі молодшою за себе.
- П'ятнадцять років – не велика різниця для королівського шлюбу. Але я теж сподіваюся, що, якщо він і вибере Ясміну, то, принаймні, дочекається, коли вона подорослішає.
- Хотілося б вірити. Тим більше батько говорив про принца, як про гідного чоловіка.
- Мій теж так вважає, - кивнула Зорія.
А я продовжила розвивати тему:
- У Північному Поліссі в Оленячому краї принцеса зовсім малятко.
- Ага, а принц ще менший. Та й королева Лінетта, здається, звідти родом. Значить їх не буде. Залишається Ведмежий і Вовчий край. Плюс дві.
- Східні острови?
- В Осетровому архіпелазі принцеси немає. Щодо Акулячих островів і острова Мурени не впевнена. Надто вже вони далеко.
- Я теж не знаю. Західні Горні хребти?
- Турова улоговина, Грифове низькогір'я, Барсове високогір'я, - почала перераховувати Зорія.
Але я перервала її:
- Принцеса Грифів (як пак її?) минулого року вийшла заміж за місцевого аристократа. Пам'ятаєш, нам ще запрошення надсилали, але тато з мамою якраз були в Боривітряних землях на джерелі.
- Точно! Як це я забула? Ну а в Уларовому передгір'ї – принц. Значить ще дві. І Центральні Землі.
- Веселина, Клан Саламандри та Крижена, Клан Гекона.
- Бояну забула з Клану Аноліса.
- А вона теж запрошена? Я думала, що вона дала обітницю безшлюбності. Та й вік…
- Дати-то вона дала, але їй лише 27, а тому вона ще цілком вписується в критерії відбору. Тим більше ситуація схожа з нашою: не запроси її принц Харальд – король може й образитися. Ми, до речі, будемо проїжджати через територію їх клану, і принцеса Бояна приєднається до нашого кортежу.
- Знову Назар розповів?
- Ні, Джарі. Він розговорився з воїнами герцога Вальгарда.
- А ви? ... - підштовхнула я подругу до відвертості.
Але Зорія вперто не бажала вдаватися в подробиці своїх відносин. Натомість підсумувала:
- Значить ще три принцеси. Всього виходить десять. Ще максимум дві зі Східних Островів. Виходить, принцес буде не більше дванадцяти.
Я не хотіла допитувати свою компаньйонку, тому продовжила тему свята в Лісовому Котячому краї:
- Цікаво, а принців з інших держав запросять?
- Думаю, так, хоча б на основне урочисте свято, інакше все буде виглядати зовсім безглуздо!
- Так, ти права. Цей відбір і так не претендує на вишуканий захід!
Зорія розсміялася:
- Не здумай ляпнути щось подібне в Котячому краї!
- Боже, я не впевнена, що зможу пережити цей місяць. Ми в дорозі всього кілька годин, а мене вже розриває від неробства.
- Ось навчилася б вишивати або в'язати, було б чим зайняти себе в дорозі, - вколола мене Зорія, дістаючи з-під сидіння кошик для рукоділля.
Я тут же мимоволі позіхнула, на що моя співрозмовниця зауважила:
- Або можеш поспати – карета досить простора, аби ти змогла витягнутися на диванчику і не відчувати незручностей. Так і час пройде швидше. Та й здоровий сон доброчинно впливає на колір обличчя.
- На колір обличчя доброчинно впливає сонце і свіже повітря! - огризнулася я.
- Сонце дійсно впливає на колір обличчя. Але далеко не в кращу сторону! Ти помітила, настільки ти засмагла?
- Моя шкіра і так досить смаглява. Ну стала вона на тон темніше, що з того?
Зорія лише несхвально похитала головою і почала возитися зі своїм рукоділлям. Я ж ще трохи поспостерігала за зміною пейзажу за вікном і все-таки провалилася в сон.

Хоча посли розраховували на більш ніж тиждень подорожі, ми змогли вкластися в шість днів. І все завдяки моєму невибагливому характеру, до пари якому була вдача і принцеси Бояни, що приєдналася до нас на четвертий день. Дівчина верхи в чоловічому сідлі, в супроводі всього одного охоронця, вже чекала нас на розвилці, яка вела в столицю Клану Аноліса. Якщо Інгольв з Вальгардом і були здивовані, то ретельно це приховали. Лише чемно запропонували дівчині приєднатися до нас у кареті. На що отримали не менш ввічливу відмову.
Я ж, побачивши все це, застогнала в розчаруванні:
- І чому я не взяла з собою Агата? Зараз би скакала поруч з Бояною!
- Тому, що нікому не обов'язково знати, наскільки навіжена і некерована спадкоємиця Орлиних земель.
- І зовсім я не навіжена. Просто волелюбна! Як і Бояна.
- Ось тільки Бояні не потрібно нікому нічого доводити. Вона не має відношення до трону, вона не буде нікому посватана, а тому і не кине непотрібну тінь на майбутнього чоловіка. Ти ж, як не крути, - залежна від політики, а тому просто зобов'язана проявити себе з найкращого боку! - повчально вимовила Зорія, ставши схожою на сувору гувернантку, яка вичитує неслухняну вихованку.
У мене, до речі, була саме така, правильна до кінчиків нігтів, вона вважала своїм обов'язком виростити з мене смиренну послушницю монастиря, яка раптом чомусь опинилася поза стінами своєї обителі. Закінчилося все досить швидко, варто було їй поскаржитися матінці. Більш ретельно обговоривши цілі мого виховання дві мудрі жінки прийшли до висновку, що гувернантці буде краще нас покинути. Далі моїм вихованням займався гувернер…
Яке щастя, що, за словами герцога Вальгарда, який разом з Інгольвом завжди складав нам компанію за вечерею на кожному заїжджому дворі, ми сьогодні до вечора повинні прибути в Маахес, столицю Лісового Котячого краю. Вчора з останнього заїжджого двору був відправлений магічний вісник, яким посли повідомляли про наше швидке прибуття. І, хоча подорож, за винятком нудьги, була зовсім не виснажливою, я була рада, що вона дійшла кінця.
З Бояною за час подорожі спільної мови ми так і не знайшли. На що вже я була волелюбна і незалежна, але принцеса Аноліса переплюнула навіть мене: дівчина зовсім не визнавала владу чоловіків, навіть охоронцем у неї виявилася особина жіночої статі (дівчиною або жінкою її важко було назвати, бо вигляд в охоронниці був ду-уже чоловікоподібний: сильні накачані м'язи, коротко підстрижене волосся, обличчя в татуюванні та груди, приховані під обладунками. Якщо вони взагалі були, тому що я чула, що деякі племена Центральних земель, у яких жінки могли стати воїнами, просто відрізали собі цю, на їхню думку обтяжувальну, частина тіла). Для мене ж влада чоловіка, звичайно мудрого і сильного не тільки та не стільки фізично, але скоріше духовно, була незаперечна. Бачачи перед собою блискучий приклад мого батька, я прекрасно усвідомлювала, що справжній чоловік нізащо не буде користуватися своєю владою щодо слабкої жінки та, звичайно ж, може закрити очі на її маленькі слабкості. Тому мені складно було зрозуміти мою вимушену супутницю. Як, ймовірно, і їй мене. Тим більше, що я всім демонструвала свій лагідний, поступливий характер, вишукані манери та прекрасне виховання. Нагнала оскоми?
Після обіду, який ми з Зорією провели в кареті, а вершники перекусили прямо в сідлі, щоб заощадити час, на чистому горизонті, який в степовій місцевості проглядався на величезну відстань, з'явилися сині обриси гір. Звичайно ж, ці гори, як говорили обізнані люди, в порівнянні із Західними гірськими хребтами, були зовсім невисокими, але нам з Зорією, мешканкам випалених сонцем рівнин, які до цього ніколи не залишали Південних Пустищ, і вони здавалися неймовірно величними й приголомшливими. А ще я з жалем зазначила, що в повітрі помітно похолодало, що нагадало мені про південну зиму, коли доводиться холодними вечорами кутатися в теплу мереживну вовняну шаль. Звичайно ж нас попереджали, що в Лісовому Котячому краї ще холодно, але я навіть припустити не могла, що аж настільки. Довелося нам з компаньйонкою просити про вимушену зупинку, під час якої діставати зі скринь, приторочених ззаду карети, теплі панчохи та накидки з капюшонами. Наше вовтузіння викликало усмішки з розумінням у розпашілих вершників, а ще презирливе пирхання Бояни, що була одягнена лише в легку сорочку, під якою проглядали м'язи хіба трохи менші за ті, що мала її охоронниця, яка теж скалила зуби. Смійтеся, смійтеся, дівиці, подивилася б я на ваші спітнілі фізіономії в найспекотніший день серед пустелі в Орлиних землях. Адже кожна з нас звикла до свого клімату, смішно було б, якби ми легковажно запаслися лише легкими шифоновими сукнями, які носять в наших землях з ранньої весни до пізньої осені. Загорнувшись тепліше, ми продовжили наш шлях.
У Маахес ми приїхали, коли вже майже стемніло. Столиця розташовувалася в передгір'ях Рисячих і Лисячих гір, як люб'язно пояснив нам герцог Вальгард, бачачи з якою цікавістю ми з Зорією визираємо з вікон карети в міру наближення до головного міста Лісового Котячого клану. Маахес був схожий на листковий пиріг, шари якого потихеньку заповзали на найближчу гору, до якої цей незвичайний пиріг і приліпився. Будівлі були побудовані з того ж каменю, з якого складалися і гори, але місто зовсім не виглядало сірим, адже кожен будинок був обрамлений вінком з квітучих в цю пору дерев. А ще вузькі звивисті вулички часто перемежовувалися з доглянутими парками прикрашеними скульптурами в основному котів. Не дивно. У нас це були б орли.
Перед присадкуватим, розлогим палацом, схожим скоріше на замок зі своїми вежами та укріпленими стінами, розкинулася головна площа Маахеса, від якої в сторони розбігалися кілька торгових вуличок. У центрі площі, вражаючи своїми величезними розмірами й пишністю плескався підсвічений магією фонтан. Не те щоб у нас в Орлиних землях не було фонтанів, іноді тільки їх холодні бризки й могли врятувати від спеки в жаркий літній день, але до такого грандіозного розмаху нашим малюкам було далеко. Шкода, ми тільки мигцем змогли поглянути на цю дивину, тому що карета вже зникла за кованими воротами, які відмежовували територію королівського палацу від галасливої навіть у вечірній час столиці. А за воротами нас чекало ще одне диво: перед палацом розкинувся великий доглянутий парк, а з площі ж здавалося, що палац зовсім невеликий і до нього від воріт як палицею докинути. Але, у міру того, як ми під'їжджали до королівської резиденції, ставало очевидно, що замок, а це безумовно був замок, просто величезний, та й територія, що він займає, теж разюча. Як таке можливо?!
Герцог Вальгард, який їхав весь цей час поруч з каретою і спостерігав за зміною емоцій на наших обличчях, видав смішок, а потім, піймавши мій запитальний погляд, пояснив:
- Завжди цікаво спостерігати за емоціями гостей, які вперше бачать палац вже за воротами. Істинний його вигляд, так би мовити.
- Але як таке можливо?!
- Ілюзія.
Нехай я не володіла магією, але уявлення про можливості навіть найсильнішого мага мала. І не могла уявити собі того, кому б під силу було тримати таке закляття. Постійно!
- Хто настільки сильний, щоб підтримувати її постійно? - випередила мене з питанням Зорія.
- Ніхто, - з усмішкою відповів герцог. І знову засміявся, побачивши наше здивування. Та він просто знущається! Я вже хотіла зробити гнівне зауваження, як глава Рисячих гір з хитрою усмішкою (ось вже чортові Коти!) продовжив:
- Нам пощастило. Замок наш предок (так, герцог був близьким родичем королівської сім'ї Лісового Котячого краю) побудував прямо на магічному джерелі, тому, створюючи досить могутні артефакти, можна користуватися ними нескінченний час, не турбуючись, що вони вийдуть з ладу.
Так, на наших землях подекуди були відкриті магічні джерела. Магією з них ні обдаровані, ні прості люди користуватися не могли, максимум, ті, що живуть поблизу, відрізнялися відмінним здоров'ям і довголіттям (підозрюю, що там, куди їздили мої батьки, крім цілющої води, була ще й магія, але підтверджувати або спростовувати це король Боривітряних земель, судячи з усього, не збирався). Спочатку люди й використовували такі джерела для зміцнення здоров'я, але потім навчилися виготовляти артефакти, які як раз і можна було зарядити в джерелі, а потім використовувати за призначенням, була б то магічна пошта, або ж магічний вогонь в каміні. Але тільки витрачали ці артефакти безліч магії, навіть найпростіші мали нечувану ціну, та й зарядити такий пристрій було не так то просто, навіть маючи необмежений запас фінансів, тому і рідкісними були артефакти. Тому й дивно (і трошки заздрісно, чого вже там, тому що в Орлиних землях джерела ми не мали) було, що королівська сім'я Котячого краю володіє багатством куди більшим, ніж золото і коштовності.
- Але чому ви розкриваєте таємницю вашого королівства? - знову в мене з язика зняла Зорія.
- Наявність джерела ні для кого не є таємницею. А ось його розташування, знову ж таки, приховано потужним артефактом, тому доступ до нього мають лише повнолітні кровні родичі королівської сім'ї, та й то тільки до третього коліна. Мені, наприклад, тому, що має спорідненість в п'ятому поколінні, туди не дістатися жодним чином.
Мудро, нічого не скажеш!
А тим часом ми під'їхали до парадного входу в замок, де нас зустрічали слуги на чолі з дворецьким. Вальгард спішився і поспішив до карети, щоб допомогти вийти з неї нам з Зорією. Моя компаньйонка, яка за етикетом повинна першою виходити й останньою сідати в карету, церемонно прийняла його руку і граціозно зробила крок назовні. Я ж ледь не пританцьовувала від нетерпіння, була б моя воля, вже вискочила б попереду неї, не чекаючи допомоги. Але ні, потрібно терпіти! Ось Зорія залишає карету, ось відходить в сторону, звільняючи мені шлях, ось сильна рука герцога охоплює мої пальці, ось я крокую і... моя нога промазує по сходинці, і я з усього маху лечу прямо на Вальгарда. На щастя, чоловік встигає мене підхопити й сам утримує рівновагу. Зорія вже клопоче навколо мене, примовляючи щось про запаморочення від свіжого гірського повітря, а позаду чується глузливе пирхання Бояни.
Ну здрастуй, Лісовий котячий край!