Читати книгу - "Товаришки, Олена Пчілка"

З приходом нашої пари співання якраз скінчилося. Почались вітання. Всі оказались знайомі між собою. Панночка Люба поцілувалася з брюнеткою, що сиділа за фортеп'яно, і мовила їй:

— Ми зайшли за тобою, Раїсо, — чи не підеш ти на проходку; не знали, що у тебе гості!..

— Се нічого не вадить! — одповіла Раїса, встаючи з-за фортеп'яно. — Ми можемо всі піти! — Далі пішла назустріч прибувшому паничеві Костеві, мовивши йому голосно, з привітним усміхом:

— А! Константан Михайлович! Дуже рада! Давно вас не бачила! Ну, сідайте ж, панове, тим часом, — додала Раїса яко господиня.

Але сидіти не прийшлось: у світлицю ввійшла невеличка панночка і, зробивши кнікс, промовила:

— Мамочка просять пить чай!

— Ходімте, панове! — гукнула Раїса, перебиваючи русявому панові його кавалерську розмову, котру він уже розпочав з переспівавшою панною, Вірою Миколаївною. Потім вдалася до офіцера — М-eur Богдашевич! Дайте вже спокій Карлу Фогтові і та ходімте пить чай!

Офіцер соромливо усміхнувся, положив книжку на столик біля купки інших книжок і рушив з місця. Люба й Кость, хоть одмагались, що вже пили чай, мусили теж податися за гуртом.

У столовій коло біло накритого стола сиділа пані поважного віку (хоть вона ще не хотіла здаватися старою), у стрійному чорному кружевному чепці на темному настовбурченому волоссі. Вона держалися з призвоїтою стрімкостю; довгий ніс висторочувався гордовито вперед. Пані спишна повіталась з новоприбувшими і поважно запросила всіх до налитого вже чаю. Всі розмістились біля стола, спорядженого по-панськи, але трохи скупо. В столовій весь гурток почувався не так вільно. Сама тільки панна Раїса бажала й тут видаватись сміливою й непригніченою. Вона говорила більше всіх, голосно, твердо. Сидячи біля Люби, вона одбивалась зовсім іншим характером вроди: досить міцно збудована, з чорним лискучим волоссям, заплетеним у дві коси, з правими обрисами, з свіжим рум'янцем, що пробивався на повних щічках, з темно- карими, не дуже великими, але бистрими очима, з сміливими чорними брівками, котрі так оддавались од білого рівного чола, — панна Раїса здавалась дуже гарною. Правда, блиск очей мав у собі щось холодне, усміх гарних уст був ніби погордливо спокійний; рухи в своїй сміливості були трохи різкі, так само як і в голосі її при всій його свіжій гучності бриніла ніби якась металічна нота; але, врешті, хто не дбав би о вираз м'якості, сердечної теплоти, а давав би перевагу красі тіла, енергії, певності в собі, той мусив би признать панну Раїсу дуже хорошою і вподобною.

Русявий пан у ясно-синьому галстуку, називаний у гурті Петром Степановичем, сидячи між Раїсою й співачкою Вірою Николаївною, часом з дуже солодкою міною поглядав на Раїсу; але тверда, трохи насмішлива мова її, з котрою вона інколи вдавалась до його, збентежувала, ніби лякала його, і він, ледве знайшовши, що одповісти, повертався до своєї сусідки, панни Віри, котрої тонкий усміх на блідніючих устах був для його не такий страшний.

— Ви, Петро Степанович, дуже добре зробили, що поїхали сьогодні до міста, — говорила Раїса. — Я вас заставлю писать мені прошеніє!

— Прошеніє? — перепитав панич, уже й справді трохи переляканий.

— Еге ж, прошеніє до губернатора, щоб видали мені паспорт!

— А се ж нащо?.. Куди се Раїса Павлівна збирається? — спитав Петро Степанович у старої пані господині, поглядаючи й на панну.

— Раїса їде за границю! — одповіла пані поважно, вимовляючи слова «за границю» з притиском і надто по-російськи.

— В університет їду! — додала дочка. — Так! Тут не пускають — поїдемо за границю! Ще й ліпше! Як приїдемо назад, то заграничним докторкам ще більше будуть кланятись!

— А ви так певні в докторстві? — спитав панич Кость.

— Звичайно, — одповіла Раїса, — а то чого ж би так провадитись! Ми з Любою іначе й не думаєм!

Люба тихо всміхнулась і, підвівши очі, зустріла теж усміх Костів.

— То й ви, Любо, їдете? — спитала панна Віра. — Щасливі!..

— Не знаю ще, — одповіла Люба, червоніючи.

— Вам буде трудно! — вкинула пані господиня. — Раїсі інше діло, при її знаттю чужоземних мов!

— Всі їдуть, всі їдуть! Нас покидають! — мовив між тим Петро Степанович не то журливо, не то жартоми.

— Чого ж всі? Багацько зостається! — одповіла Раїса, скинувши погляд на друге сусідство Петра Степановича. — Врешті, коли так журитесь, то забирайтеся й собі з нами в Цюріх!

— Куди там нам у Цюріх, — одповів Петро Степанович, зовсім збаламучений, поправляючи свою кудлату чуприну.

— А знаєш, Раїсо, — мовила Люба, — є справді товариш у мандрівці: Константан Михайлович їде!..

Раїса з втішливим дивуванням глянула на панича.

— Їду! Се річ певна! — одповів він на той погляд. — І готов наскілько можу стать до помочі своїм землячкам!

Раїса щиро втішилась, почувши новину про панича Костя.

— Ах, чудесно! — мовила вона од серця. — Прекрасно! А я і не знала сього! — Очі її блиснули теплішим світлом. — Ну, ходіте, будем обмірковувать подробиці: коли їдемо, як і що!.. Панове! Здається, скінчили чай? Ходімте ж, трохи пройдемось!

Вона раптово встала, за нею охоче поспішили всі інші, уклонившись поважній пані господині. Панни почали збиратись на проходку: Раїса десь там у себе, а панна Віра в гостиній, уважно ладнаючи на голові перед великим дзеркалом бриль з широкими крилами. Незабаром всі рушили з хати. Вийшли говіркою юрбою, всі вкупі, але задля узькості стежки мусили розбитись на пари.

— Так ви їдете з нами! — заговорила до Костя Раїса і забрала його з собою вперед.

— А ми з вами зостаємся! — щиро мовляла Віра, держучись у парі з Петром Степановичем, котрий охоче повів розмову далі, але виводячи на перший план просто зоставання, а не слова «ми з вами»…

Люба й висока блондинка пішли в товаристві молодого офіцера. Але русявій панні прийшлось і тут бути більше мовчазною товаришкою. Люба з офіцером, спом'янувши о своїм спітканню того ж дня в бібліотеці, заговорили о книжках, звісних їм обом з читання: вони обоє брали їх з міської бібліотеки. Молодий офіцер говорив стиха, трохи бентежився, але далі одушевився, вимовляв свою думку тепло, од серця. Обоє говорили як неофіти, з похватом, загарою, але тим щиріше, що, власне, одно не мало повздержуватись перед другим яко перед авторитетнішим, ученішим бесідником.

— Гартвіг мені не сподобався! — мовив офіцер, з прикрістю крутячи головою. — Якийсь він туманний, щось містичного є в його писанні! І до того він завжди ряд