Читати книгу - "Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе"

У маленькій приймальні абата було тихо. Нарешті старий заговорив:

– Ти мрійник і бачиш видіння, – люб’язно зауважив сивий достойник. – Навіть побожні й приємні видіння можуть бути оманливими; не довіряй їм, як і я не довіряю їм. Бачиш, брате мрійнику, що я насправді думаю про ці речі?

– Я бачу, отче, що ви дуже лагідно думаєте про це. Ви думаєте собі так: «Цей юний учень не зовсім здоровий, він марить, може, забагато медитував. Я міг би накласти на нього покуту, вона йому не зашкодить. Проте я й сам прийму покуту, яку накладу на нього». – Ось про що ви зараз думаєте.

Настоятель підвівся. Він з посмішкою кивнув учневі на прощання.

– Гаразд, – сказав він. – Не сприймай свої видіння надто серйозно, юний брате; Бог вимагає від нас трохи більшого, ніж мати видіння. Припустімо, ти полестив старому, пообіцявши йому легку смерть. Припустімо, що старий якусь хвильку слухав ці обіцянки із задоволенням. Але вже досить. Завтра маєш молитися на вервиці, завтра після заутрені, молитися зі смиренням і ревністю, а не абияк, і я робитиму те саме. А зараз іди, Нарцисе, наговорилися.

Іншого разу абатові Даніелю довелося залагоджувати суперечку між наймолодшим з учителів-священиків і Нарцисом, які не могли дійти згоди щодо якогось пункту в навчальному плані: Нарцис ревно наполягав на внесенні певних змін у викладання, переконливо обґрунтовуючи їх; але отець Лоренц, схоже, через ревнощі, не хотів з цим погоджуватися, так що після кожного нового обговорення наставали дні прикрого мовчання й невдоволення, доки Нарцис, переконаний у своїй правоті, не зачіпав це питання ще раз. Зрештою отець Лоренц сказав трохи ображено:

– Нарцисе, давай покладемо край цій суперечці. Ти ж знаєш, що вирішувати мені, а не тобі, ти – не мій колега, а мій помічник і повинен мені підкорятися. Але оскільки це питання видається тобі таким важливим і оскільки я маю перевагу порівняно з тобою у посаді, але не в знаннях і талантах, я не хочу приймати рішення самостійно, ми попросимо зробити це нашого отця настоятеля.

Так вони й зробили, а настоятель Даніель терпляче і приязно вислухав суперечку обох учених про їхнє розуміння викладання граматики. Коли вони детально обґрунтували свої думки, старий, похитавши злегка сивою головою, радісно поглянув на них і сказав:

– Любі брати, ви ж не думаєте, що я розуміюся на цьому так само добре, як ви. Це похвально, що Нарцис так переймається школою і прагне вдосконалити навчальний план. Але якщо його начальник дотримується іншої думки, то Нарцисові належить мовчати й підкорятися, бо будь-які вдосконалення навчання нічого не варті, якщо через них порушується порядок і послух у цій обителі. Я картаю Нарциса за те, що він не вміє поступатися. А вам обом, молодим вченим, бажаю, щоб вам ніколи не бракувало зверхників, дурніших за вас; немає нічого ліпшого від зарозумілості. – З цим доброзичливим жартом він їх і відпустив. Проте він аж ніяк не забув протягом наступних днів простежити, чи вчителі зуміли знову порозумітися.

І ось сталося так, що в монастирі, який бачив безліч облич, з’явилося нове лице, яке не належало до тих, що швидко забуваються. Це був хлопець, якого батько записав заздалегідь і який прибув одного весняного дня, щоб навчатися у монастирській школі. Біля каштанового дерева юнак і його батько прив’язали своїх коней, а з воріт назустріч їм вийшов сторож.

Хлопчик подивився на ще по-зимовому оголене дерево.

– Такого дерева, – сказав він, – я ще ніколи не бачив. Красиве, дивовижне дерево! Хотів би я знати, як воно називається.

Батько, чоловік старшого віку, із заклопотаним і трохи роздратованим обличчям, не зважав на слова юнака. Зате сторож, якому хлопець відразу сподобався, відповів йому. Хлопець люб’язно подякував, простягнувши руку, й сказав:

– Мене звати Ґольдмунд, я ходитиму тут до школи.

Лагідно всміхнувшись, чоловік пішов попереду прибульців через ворота, широкими сходами вгору, а Ґольдмунд зайшов до монастиря без будь-якого страху, з почуттям, що вже може стати другом двом створінням, яких щойно зустрів: дереву і сторожеві. Прибулих прийняв отець завідувач школи, а надвечір ще й особисто абат. В обох місцях батько, імперський чиновник, представив свого сина Ґольдмунда і був запрошений якийсь час побути гостем обителі. Втім він скористався гостинністю лише на одну ніч, пояснивши, що завтра мусить повертатися. Як подарунок монастиреві він запропонував одного зі своїх коней, і цей дар було прийнято. Розмова з духовними особами була ввічлива й прохолодна; але як настоятель, так і завідувач з радістю поглядали на Ґольдмунда, що шанобливо мовчав, цей милий тендітний юнак сподобався їм одразу. З батьком вони без жалю розпрощалися наступного дня, а сина охоче залишили тут. Ґольдмунд був представлений учителям і отримав ліжко у школярській спальні. Поштиво, з похмурим обличчям він попрощався зі своїм батьком, який від’їжджав верхи, стояв, дивлячись йому вслід, доки той не зник між зерносховищем і млином за вузькими склепінчастими ворітьми зовнішнього монастирського двору. Коли він обернувся, на його довгих білявих віях тремтіла сльоза; аж тут його спіткав сторож, лагідно поплескуючи по плечу.

– Юний паничу, – промовив він приязно, – не журися. Спочатку майже всі сумують за домом, за батьком, матір’ю, братами й сестрами. Але швидко ти переконаєшся: тут теж можна жити, і досить непогано.

– Дякую, брате-стороже, – відповів юнак. – Я не маю ані братів з сестрами, ані матері, у мене є тільки батько.

– Зате тут ти знайдеш товаришів, і науку, й музику, і нові ігри, яких ще не знаєш, і те й се, ось побачиш. А коли тобі знадобиться той, хто бажає тобі добра, приходь до мене.

Ґольдмунд усміхнувся йому:

– О, дуже вам дякую. Та якщо вам хочеться мене втішити, то покажіть мені, будь ласка, де стоїть наш коник, якого залишив тут мій батько. Я хотів би з ним привітатися й переконатися, чи все у нього гаразд.

Тоді сторож узяв його з собою і повів до конюшні, що знаходилася біля житниці. Там, у літеплих сутінках, пахло кіньми, гноєм і ячменем, а в одному зі стійл Ґольдмунд знайшов гнідого коня, який привіз його сюди. Обійнявши обома руками тварину, яка його впізнала й витягнула йому назустріч голову, він пригорнувся щокою до широкого лоба з білою плямою,