Читати книгу - "Ода до радості (збірник)"

майже фізично – було забагато літер і слів, які, на жаль, не відтворювали відчуття дива; не відтворювали навіть відчуття відчуття дива; і як він не намагався, але не міг повернутися до магії сну, перекласти її на умовний папір. І що найпарадоксальніше: щойно він закривав очі й згадував Кедді, головну героїню роману, так знову накочувалася Фолкнерова хвиля і легкий дотик небесного поцілунку дзвенів у вухах, але ж писати з заплющеними очима він ніяк не міг, як не старався, – виходило бозна-що і крапка, схожа на ключку для гольфу.

Зрештою, після трьох місяців безплідних спроб він викинув у кошик файл із назвою «Вільям Фолкнер. «Гамір і шаленство», т. 2».

Ранком, щасливий і нарешті вільний від власних мрій і обов’язків перед людством, мандрівник вийшов у двір, де зустрів свого сусіда дядька Миколу, сивого кремезного чоловіка, великого любителя голубів, вони частенько розмовляли про футбол і погоду. Мандрівник, наче спіймавши попутний вітер, хотів прослизнути повз, лише привітавшись, але дядько Микола гаряче схопив його за руку.

– Маєш трохи часу, – навіть не спитав, а ствердив. – Зайдемо до мене, покажу тобі щось!

У кухні сиділа тітка Галя, дружина дядька Миколи, і розливала по великих щербатих і темних від часу чашках узвар. Дядько Микола дістав із шафи два товсті загальні зошити і гордо, навіть із якимось викликом, сказав:

– Ти не повіриш, це все вірші!

Мандрівник здригнувся від несподіванки – за сусідом графоманських звичок раніше не спостерігалося, дядько Микола мав репутацію людини, яка твердо стоїть ногами на землі і не страждає на сентиментальні напади творчості. Тож перспектива стати першим слухачем, очевидно, нудних і примітивних віршів аж ніяк не приваблювала мандрівника, при всій повазі.

– Я, – сказав мандрівник невпевнено, – …мені тут…

Але двері вже міцно зачинили, і дядько Микола розгорнув сірий у клітинку зошит і набрав повні груди повітря:

тук;

тук;

тук.

Мандрівник нахилився і виглянув у вікно – у скло, не злізши з велосипеда, стукав якийсь білявий хлопчина, один із дядькових учнів-друзів, любитель поганяти голубів. Сусід вийшов, і мандрівник, користуючись моментом, хотів швидко встати і втекти, але був зупинений чашкою солодкого узвару і твердою жіночою рукою.

– Попий, будь ласка, узвару, посидь трохи, – тихо попросила тітка Галя. – Смачний, покуштуй, тільки-но зварила. – І майже одразу: – Він мене своїми віршами і піснями просто замордував, зовсім не висинаюсь. Він же раніше ніколи нічого не писав, і в родині ніхто ніколи… Дід, правда, на баяні грав і на гармошці, так це давно було. Всі нормальні! А оце останні кілька місяців розказує, начебто якась сила піднімає його посеред ночі – і він записує, записує, записує. Та грець із ним, хай би собі записував, так він же мене розбудить – і читає, читає! А я так, знаєш, слухаю начебто уважно, а самій спати так хочеться, тож схилю голову на подушку, очі закрию, ну немов так мені зручніше слухати, а сама досипаю потихеньку…

– Так ви б йому сказали, щоб…

– Та хіба ж я не казала? – похнюпилася тітка Галя. – Аж він втямив собі в голову, що хтось там, зверху, відкрив люка і передає йому сигнали…

– Які сигнали?

– Та коли які: коли сильні, то пісні пише, коли слабкі – просто вірші. Господи, шістдесят три роки людині, а що те мале дитя!

– А коли він прокидається вночі? О котрій годині? – По спині мандрівника аж забігали мурахи від нетерпіння і здогадок.

– Зазвичай годині о четвертій-п’ятій. Я по вашому вікну орієнтуюсь – як у вас світло гасне, так він і прокидається за хвилину. Він потім до вечора може декламувати, без зупинки, як Райкін; он Юрко, син наш, навіть двері у свою кімнату тепер замикає, просто сил уже немає ніяких! – І тітка Галя хотіла було жбурнути чайну ложку в раковину, але тут повернувся веселий дядько Микола і запросив до голубів – послухати вірші, і ложка акуратно, без гамору й шаленості, вмостилася на рушнику біля мийки.

Вони здерлися драбиною до голуб’ятні, всілися один напроти одного на старі тонконогі стільці, і дядько Микола почав читати. На диво, враження від віршів складалося зовсім інше, ніж мандрівник очікував. Звісно, те, що декламував сусід, важко назвати віршами в літературному класичному розумінні, точніше, якщо чесно, дядько Микола лише інколи користувався римою, переважно аритмічно витлумачуючи свої погляди на різноманітні події, свята, стосунки поміж сусідами, сучасну політичну ситуацію; словом, це був набір нікуди не гідних, злегка віршованих рядків, які слабо корелювалися між собою. Але от що цікаво: що більше новоявлений шістдесятитрьохрічний поет читав свої примітивні твори, то більше мандрівник відчував, як його знову поглинає магічний світ другого тому роману Вільяма Фолкнера «Гамір і шаленство». Безумовно, так воно і було: дядько Микола якимось дивовижним чином зміг відтворити у своїх недолугих віршах те магічне відчуття, що не зміг відтворити він сам у власних намаганнях тексту, вичакловуючи його зі сну:

дорога;

дорога;

рух;

тук;

тук;

тук;

небо;

дорога;

сум;

колеса;

час;

колеса;

сонце;

стегна;

стегна;

стегна;

гольф, – хоча жодне з цих слів у щирих сентиментальних поезіях дядька Миколи, звісно, і близько не було присутнє. Але в іще сильному чоловічому голосі на тлі воркотіння голубів звучали і дзвеніли живі й справжні Кедді, і Бенджамін, і Квентин, і всі-всі-всі, й ось уже червона краватка циркового актора-коханця Квентини, наче прапор свободи, затріпотіла на вітру втечі; усе це безсенсовне нагромадження слів і звуків виявилося настільки справжнім, що мандрівник відчув, як зараз Фолкнер посміхається, задоволений своїм вдалим жартом-уроком, десь там, на небесах, бо навряд чи його загнали в пекло лише за відмову зустрітися з президентом Сполучених Штатів та небажання залишати свою ферму для отримання Нобелівської премії.

– Ну як? – вирвав мандрівника дядько Микола з мандрів потойбічними світами, якими, якщо чесно, він тільки й блукав, не потикаючись далі порогу власної домівки, якщо не рахувати тринадцяти тижнів на маяку, звісно. – Сподобалося?

– Грандіозно! – відповів він. І не збрехав.

Мандрівник спустився драбиною на землю, і йому здалося, що він злазить з неба – по тій самій мотузковій драбині, яку скинув йому Фолкнер, і як приз, як бонус, з легкою усмішкою обраного генія надав можливість побачити уві сні те, чого ніхто ніколи не бачив і навряд чи колись побачить; більш того, ощасливив його вдруге ще раз доторкнутися до дива через кумедні, але щирі поезії дядька Миколи. І він згадав те небо, яке він разом із Ахілом розглядав передостаннім вечором біля маяку, коли тільки-но дочитав роман великого американця.