Читати книгу - "Вода і камінь. Книга 3. Мірабель, with love anellaya "

   Однак Розаліна була серйозно налаштована і терпіти не могла поразки. А значить, вона нізащо і нікому б не дозволила позбавити її перемоги. Вона готова була колись вбити Мірабель, а також зреклася єдиної людини, яка хоча б намагалася прийняти її такою, якою вона є – Кайла. А все заради того, аби провалити випробування Святого. З тих пір Розаліна воліла про одне – помститися Святим. І її не хвилювало те, що заради цього треба було піти на угоду з другою за економікою країною на стороні Метафізентійців – Танкервілем, опустити завісу, що стримувала сили елемстоунців, вирушити з війною на Валентійців і врешті-решт, захопити владу повністю. Їй залишалося лише чекати на те, поки Мірабель не принесе те, що їй і було треба. 

   Якби тільки Бель знала, що рятувати треба було не матір, а себе.

                                      ***

   Кам’яний храм, що був побудований у вигляді куполоподібної будівлі із залізною брамою і двома вежами з обох боків, був названий на честь Хранителя Священної Води в Колбі – Храм Хранителя Білого Вугілля. І якщо зовні він виглядав як світла споруда з живими квітами у величезних вазах біля брами, то всередині Мірабель бачила лише темряву і невеличке джерело світла у вигляді тьмяного ліхтарика біля завішаних вікон. 

   Храм прикрашався золотою статуєю Святого одразу посеред величезної зали, перед яким знаходився вівтар і скрізь живі квіти. Так, елемстоунці любили дарувати Святим квіти. І хоча стелі двох веж, до яких вів головний зал, були повністю прозорі, цього нітрохи не вистачало, аби Бель змогла повністю розгледіти те, що Розаліна збиралася зробити. Біля брами, так само, як і з тої сторони, стояли гвардійці, не зводячи з дівчини очей. 

   Розаліна вирвала з її рук сумку, діставши звідти елемент. Вона задоволено споглядала на мерехтливу блакитну рідину всередині Колби.

-Ліна…- Почала Мірабель.- Поки не пізно… Зупинись.

-Пізно. Вже пізно.- Відповіла Розаліна підійшовши до дивної посудини, яку Бель спочатку не помітила.

   Посудина представляла собою неглибоку ємність золотого кольору, що стояла на високій, з такого ж матеріалу і кольору, ніжці і по периметру якої розміщувалися малесенькі свічки. Розаліна поглядом наказала Ліафарам схопити сестру. Троє залізних янголів опинилися коло Бель і потягнули у сторону посудини, не відпускаючи її ні на крок від себе. 

-Що ти робиш, Ліно?- Закричала Мірабель, намагаючись вирватися від них.

-Не хвилюйся.- Розаліна посміхнулася, ховаючи за вухо руде волосся, трохи світліше від волосся сестри.- Сьогодні ти не помреш.

-Благаю… Ти шкодуватимеш про це все життя.

-Я ні про що не шкодую.- Вона дістала захований у сукні кинджал.- Мені лише потрібна краплина твоєї крові і Заповітне Біле Вугілля.

-Якщо я та, до кого ти відчуваєш найбільшу любов, чому ти вчиняєш так зі мною?- Намагалася зрозуміти Бель.

-Мої почуття нічого не змінять. Це найнікчемніша річ у світах.- Вона доторкнулася до руки Мірабель і провела кинджалом.

   Кров смужками розтіклася у посудині, а Бель безпомічно спостерігала за тим, яка її сестра руйнує те, що трималося так довго у відносному мирі. «Святі… Як ви могли дозволити статися цьому?»- Думала Мірабель. Вона відчувала, як гвардійці міцно тримають її і розуміла, що зараз ніщо не залежить від неї.

-Що, як це не спрацює?- Спробувала відволікти Розаліну Бель.

-Спрацює. Ця письменниця чітко пояснила як опустити завісу, що стримує наші сили.- Її веснянки стали ще виразнішими від сяйва свічок.- Тільки уяви, Валентійці зможуть курувати Валентійцями без підкорення, а ми так само.

-Так, але тоді вони і нам зможуть зупиняти серця.- Роздратовано говорила вона. 

-У мене найсильніша армія. Їм не допоможе їх нікчемний дар. 

-Звідки така впевненість в тому, що після цього ти зможеш перетнути ріку?- Не вгамовувалася Мірабель, намагаючись послабити її пильність.- Ніхто не знає в чому справжня причина того, що «Вода і камінь» не пропускає на інший берег. Що як там дійсно є щось таке, що здатне знищити кожного, хто ризикне дістатися протилежної сторони? Можливо ти забула, але останній раз, коли люди намагалися протистояти річці, опинилися на березі без тіла. Лише кістки і серце. 

-Якщо ти гадаєш, що це налякає мене, то ти помиляєшся.- Розаліна повернулася до посудини, відкриваючи Колбу зі Священною Водою.- Не спробуємо – не дізнаємось.- Вона вилила в посудину сяючу рідину, яка вмить забарвилася багряним кольором, супроводжуючись страхітливим шипінням.

-Ні!- Крик Мірабель луною промайнув храмом.

   Вона докладала всі сили, аби не дозволити Розаліні завершити почате, однак її тримали мертвою хваткою, не даючи і ворухнутися. В наступну мить Ліна піднесла ємність до обличчя і випила ритуальний розчин, що супроводжувалося брязканням порожньої Колби об кам’яну підлогу храму. Але хвилюватися не було приводу, чи не так? Скільки б ви не вилили Священної Води, Колба завжди була повною. Ага, та невже?

-Це якесь безглуздя…- Зневірено мовила Бель.- Ніко, мені потрібна твоя допомога… Знову.

   Розаліна шепотіла незрозумілі слова собі під ніс, опускаючи посудину на своє місце. Мірабель помітила, як її тіло повільно здіймається в гору і в наступну мить Ліна повисла в повітрі. Вона тремтіла і смикалася і на секунду Мірабель подумала, що вона не переживе цього. «Що відбувається?»- По її тіло пройшла електрична хвиля, наповнюючи її енергією. І скажу вам по секрету, у ту мить це відчув абсолютно кожен Валентієць і Метафізентієц у всіх світах. Брама, що стримувала справжню міць двох головних народів пала, починаючи нову главу в історії Елемстоуна. Щось зовні блиснуло з неймовірною силою і навіть у темному храмі освітила залу, а потім почувся гучний грім і, якщо чесно, такого грому я ніколи досі не чула. А тоді його почули всюди. 

   Тіло Розаліни опустилося на підлогу. Вона швидко підбігла до виходу і коли опинилася на вулиці, не повірила своїм очам. В цей момент Мірабель спромоглася викликати вогонь і їй вдалося вирватися від залізних янголів. «Що з моєю сило?»- Вона здивовано подивилася на свої руки.- «Вона стала… Потужнішою». Бель вибігла за сестрою і поглянула у небо. Дівчина скрізь бачила попіл, чорні клаптики, що розліталися слабким вітром столицею. На небі з’являлися темні отвори, ввись неначе руйнувалася на очах, роздрібнювалася на крихітні частинки. Складалося таке враження, що хтось навмисно підпалив небо.