Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Матінка Макрина 📚 - Українською

Читати книгу - "Матінка Макрина"

220
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Матінка Макрина" автора Яцек Денель. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 3 4 5 ... 97
Перейти на сторінку:
руці мені совгає, мерзотник, падлюка, — повернись у лоно святої віри стародавньої православної, бо ми поза нею всі, як діти в матері вкрадені, квилимо… підпиши папір, який я приніс… Тут він мене слізьми загидив, а від нього трунком відгонило й тухлятиною, тож я лиш ззаду руки склала, так що пальці однієї долоні з пальцями другої сполучились, і молюся пристрасно до святого Василія, аби сил мені додав, і раптом, немовби чужим голосом, промовляю: Я розумію, що колись ти, будучи василіянином, віру зрадив, тому є лише дві можливості. Або святий Василій, пізнавши між добрим зерном полову, геть її відкинув, або ти, визнавши себе негідним залишатися серед дітей його, як віроломець і відступник, сам нас полишив. І як не зірветься на рівні ноги той, що біля ніг моїх плакав, на низькому дзиґлику сидячи й матінкою мене називаючи; в одну мить, немовби його гарячий подих пекла охопив, він цілком висох, обличчя сухе, хоч і червоне, наче всередині вогонь палахкотів, а з цього обличчя червоного, що кров у нього вдарила, висолопив він білі очі, як розпечене залізо, іклами великими з рота блискав, як вовк їх вишкірив і одразу слова свої змінив. Ооо, матимеш ти тут клопіт, о, ти відьмо пекельна! — верещить він, хоч якби сам себе побачив, то злякався б, що Вельзевул на вічні муки осудженого з котла зі смолою випустив і вільно дозволяє йому ходити по землі. Називай мене не відьмою пекельною, а відьмою істини, — відрекла я йому одразу й потай руку об рясу витерла. І я пам’ятаю це в найменших подробицях, як на іконі намальоване, бо у вікні келії якраз побачила, як сойка пролітала, і тінь від листя на стіні бачила, тож пам’ятаю в найменших подробицях, що далі мною чужий голос промовляв. Він мені: Хто тебе осмілює на такі слова? А я йому з повним спокоєм: Господь Бог. Він: Хто тебе їх навчив? Я: Святий Дух. Він: Чи знаєш ти, хто я такий? Я: Знаю, ренегат, віровідступник. І так кожним ударом своїм на моє вістря натрапляючи, кожним словом відбиваючись від муру твердого, кричить він, урешті, надутий, як риб’ячий міхур, тільки червоний: Я був пастирем вашим, а тепер ще більше… І тут я відчула, немовби по голові моїй поповз маленький вогник, як по головах святих апостолів Христових, коли Святий Дух зійшов на них, бо я відповіла йому: Ти був пастирем, а тепер ти скердзь[6]. На це він, обурений і не знаючи, що сказати, схопив поли ряси руками, так що в нього аж кулаки побіліли, і з келії моєї вибіг, двері залишивши відчиненими навстіж, а відчиняючи їх, так гупнув деревиною старою об мур келії, що аж луна пішла по всьому монастирському саду й сестри зі своїх келій голови повистромлювали. Я кивнула їм, щоб вони зберігали спокій у серцях і повернулися до молитов, сама ж, ошелешена й отуманена, сіла на сінник — бо на дзиґлика я ще довго сідати не хотіла, немовби сам диявол там сидів і залишив запах сірки, — і намагалася збагнути, що я сама сказала. Скердзь? Я не знала, що означало це слово — скердзь — і не чула його ніколи. Вже потім прибігла до мене сестричка й каже, що схизматик Семашко як трутень навіжений коридорами монастиря торохкоче, а найбільше мені цього скердзя вибачити не може. А я, трохи соромлячись, бо ж це моє власне слово, що з вуст моїх несвідомо вилетіло, питаю її: Сестро, сестричко, — а була це Онуфрія Селяв’янка, великої доброти й великої побожності жінка, — сестро моя, поясни мені, будь ласка, що цей скердзь означає і якою мовою? А вона мені й відповідає, що в простій мові скердзь означає свинопас. І отак пастир став свинопасом, що мені Дух Святий безпомильно підказав, але всі ми, маленька паства мінського монастиря, не були свинями, а далі залишалися тими самими чистими овечками, що й раніше, і жоден скердзь прав на нас не мав і мати не міг, хоч і в єпископських шатах, а хоч би й наступник апостолів.

А він тим часом то сюди зазирне, то туди, від однієї сестрички до другої, і одну просьбою, іншу грозьбою, цю ласкавим словом, ту вагою своєї посади, ще інших, напевно, гіпнозом, бо очі його були незвичні, як випуклі скельця — порожні та блискучі, він усіх намагався на свій розкольницький бік перетягти, але вони, але ми, як один муж, як одна жона, немовби ми у штормі страшному трималися за руки, і хоч одна хвиля на другу наповзала, хоч намагалися нас повалити, ми всі разом, то кожна зокрема, то ми, незворушні, стояли там, де нас віра і статут святого Василія утвердили. Врешті-решт, скликав він нас усіх до трапезної, і не так скликав, як загнав, наче пес гавкучий на смиренних овечок, вказав на мене тремтячим витягнутим пальцем і каже: Вступись і будь тим, чим була. Я знав тебе як ангела, а тепер ти стаєш для мене дияволом. Аж раптом одна із сестер, дещо старша від решти, сильніше за всіх зблідла й вимовила майже безголосо: Ісусе, в тобі опіка наша. Але я не в тім’я бита, і якщо він на мене, то і я на нього, і теж пальцем на нього вказую, промовляю: Коли був ти ангелом, я й ставилася до тебе по-ангельському. А тепер, коли ти став дияволом, я поводжуся з тобою як із дияволом. На це він язика в роті прикусив. Він лише скорчився, дістав якісь папери, що нам приніс на підпис, і сказав, що залишає нам три місяці на роздуми з огляду на милосердя Найяснішого Пана. Але всі ми знали прецінь, про якого «найяснішого» йому йдеться, не про Ісуса Христа, що ясніє на небі, а Люцифера, що в крижаному палаці сидить і до Сибіру посилає кибитку за кибиткою. Отже, ні ласками, ні багатствами він нас не спокусив, ні гнівом царським не налякав — ми хором відказали йому: З найгіршого ми найгірше вибираємо, а віри не зречемося. Коли ж він, розгніваний, переступив монастирську браму й сів у бричку, як дощова хмара в сутані, зо троє сестер зомліло, дві інші остовпіли, а всі решта впали ниць і почали молитися. А потім я взяла ті труп’ячі, бліді папери, що мені їх Семашко в голову кинув, і зламала печаті з такою тривогою, мовби ламала Найсвятішу Заповідь, а там — суцільна лють, що

1 ... 3 4 5 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Матінка Макрина», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Матінка Макрина"