Читати книгу - "Ставка ненависть, Стефанія Лін"

Чоловіки починають розмову після представлення мене майбутньому партнеру чи ким Олівер Дрейк стане Деймону, і замовлення страв. Обираю салат та апельсиновий сік. Поузі замовляє м'ясо, натомість Олівер обирає теж салат. Що ж, здорове харчування у всіх різне. 

Спершу не слухаю розмову, поки вона стосується автомобілів, та інших тем, на яких мало розуміюся. Мені двадцять два, я мала б навчатися, а не витрачати час на Деймона, от тільки моє життя було таким, що саме робота на Поузі, стане тим, що допоможе. Якщо не мені, то принаймні мамі та сестрі. 

— Ваша дівчина не бере участі у справах? — питання Олівера викликає заціпеніння. 

Одразу ж дивлюся на засранця у чорному ліворуч від мене. Він так мило усміхається, навіть темно-сині очі спалахують іскрами. 

— Чарівна Ліліт не моя дівчина, Олівере. 

— О, хто ж вона тобі? — весь підбирається. Широка усмішка для мене. Я й не бачила до цього, що Олівер має зелені очі. 

— Помічниця, — відповідаю першою. Навряд доцільно пояснювати все. — Іноді супроводжую містера Поузі. Але допомагаю не з питань бізнесу. 

— Тобто, ви вільна? 

Розумію, куди веде Дрейк. З попередженням дивлюся на Деймона, та от ця паскуда радісно заявляє:

— Ліліт вільна. 

— Я б хотів з тобою зустрітися. 

— Вона буде рада, — відповідає за мене Деймон.

Не дивлюся на Олівера. Просто вбиваю поглядом клятого чорноволосого засранця. 

— Тоді домовимося.

Що там белькоче Олівер не має значення, бо я знаю, хто сьогодні не доживе до вечері. За годину зустріч закінчується, Деймон задоволений, Олівер їде, цілуючи мою руку, а ми сідаємо в машину Поузі.