Книги Українською Мовою » 💛 Короткий любовний роман » Ставка ненависть, Стефанія Лін 📚 - Українською

Читати книгу - "Ставка ненависть, Стефанія Лін"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ставка ненависть" автора Стефанія Лін. Жанр книги: 💛 Короткий любовний роман. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 70
Перейти на сторінку:
Глава 3

Весь цей час я кипіла від гніву, і от нарешті солодка мить, коли його можна випустити.

— Ти, — сичу, повернувшись до нього. — Ти просто прокляття. 

Деймон заводить машину навіть не дивлячись на мене. Ідеальний профіль зараз вабить лише тому, що я хочу поцілити кулаком йому в ніс.

— Олівер Дрейк прекрасний чоловік, крихітко.

— То сам йди з ним на побачення!

— Мені потрібно з ним співпрацювати. Якщо ти моя тінь, то допомагай! Ніхто не змушує тебе спати з ним.

— О, справді? А я от думала, що доведеться! — гарчу.

— Наступного разу будеш сипати менше цукру.

— Це помста за каву? — вибухаю. 

— Можливо. 

Не втримуюся, таки бʼю його в плече. Деймон сміється, клятий негідник. 

— Ми живемо в одній квартирі, не страшно, Поузі? — сичу.

— Власної тіні боятися? — саркастично.

— Варто було б. 

— Ти мені не загроза. Швидше, прикра вада.

— Вада? — фиркаю. 

— Саме так я сказав.

— Зупини машину.

— Ні.

— Зупини кляту залізну хрінь інакше я вирву все твоє волосся.

Він все ще продовжує насміхатися, але гальмує. Вилітаю з авто й гучно гупаю дверцятами. Інші авто сигналять, тикаю їм середній палець, маневрую, щоб мене не розчавили й встаю обабіч. Проводжаю поглядом червону машину Деймона. 

— Зіпсую твоє життя, — гарчу під ніс.

Згодом викликаю таксі. В мій район, де живе мама і сестра, вона їздить тільки вдень, коли настає темрява ніхто не хоче там бути. Через годину розплачуюся з водієм й виходжу з машини поруч з домом. Мама зустрічає на порозі. Широка усмішка на втомленому обличчю одразу додає краплинку радості. Що б не було, мама завжди намагається усміхатися. Обіймаю її та проходжу в дім. Запах ліків змішаний з хворобою торкається кінчика носа. 

— Донечко, — ласкаво каже, поки йдемо на кухню, — Лейла спить. Будеш їсти? 

— Ні,  — відмовляюся. —  Я гроші привезла. Вистачить на нові ліки.

Кладу на стіл пачку купюр. Після ресторану планувала все одно поїхати додому, тож окрім вибриків Деймона, нічого мої плани не змінило. 

— А ти? — мама сідає навпроти й з обережністю оглядає купюри.

— А я, що? — усміхаюся.

— Тобі потрібно їсти, жити за щось…

— Не турбуйся мій роботодавець забезпечує їжею. 

— Розкажи ще раз, що саме ти робиш…

— Допомагаю власнику однієї компанії. Таке, різне буває. 

Я навмисно не кажу мамі, що живу з ним під одним дахом, хвилюватися почне. Не хочу. Досить, що вона все життя нервувала через нас з Лейлою, відсутність грошей, кредити, борги й батька, який тільки й робив, що гуляв та грав. Навіщо їй турбуватися через Деймона, який не здатний контролювати власні емоції? 

До пізньої ночі проводжу час з мамою. Сестра прокидається досить пізно, тож сиджу з нею буквально кілька годин. Між нами різниця у два роки, їй двадцять, і чотирнадцять з них вона бореться з раком легень. Останнім часом лікарі починають відмовляти їй у лікуванні, а вона почувається гірше. Згодом йду. Важкість на серці, котра щоразу падає тягарем десь зверху, супроводжує мене всю дорогу. Враховуючи, що вночі доводиться з нашого району вибиратися пішки, я маю вдосталь часу, аби пожаліти себе й Лейлу. 

Доводиться прискорити крок, коли з різних кутків чути крики, бійку й хто знає, що ще за звуки. Майже біжу. Ще не довго, аби дістатися автобусної зупинки, а там заховатися серед інших людей та сидінь. Звісно, доведеться йти теж пішки до дому Деймона, проте в їх елітному районі ніхто нікого не б'є, ніхто не ризикує опинитися з діркою поміж ребер. 

Подумки наспівую пісеньку Адель  під ніс  й майже дістаюся кінця вулиці. Вже за рогом мене відділятиме кілька метрів від освітленої зупинки. Прошу час зупинитися, аби встигла. Наш район завжди потопав у темряві, беззаконні, нападах, зґвалтуваннях та грабуваннях. Неодноразово доводилося відбиватися від виродків, які називають себе королями вулиць. 

Крики стають ближче. Чи то я наближаюся, чи то вони наздоганяють. Завертаю за ріг, біжу вперед, озираючись. Не одразу бачу, що масова бійка якраз на зупинці. Навколо порожньо. Взагалі нікого. Різко зупиняюся. Доведеться обійти й ризикувати наштовхнутися на ще когось, або пройти повз, так ближче до наступної зупинки. Поки роздумую, один з тих, хто б'є іншого, помічає мене. Кричить, щоб вшивалася. Задкую, але несподівано впираюся у чиєсь тіло. Повільно обертаюся. Це хлопець, його обличчя вкрите татуюваннями, очі злі, звужені, а губи надто бліді як для здорової людини. Він міцно хапає за руку вище ліктя й сичить, схилившись:

— Спіймав. 

— Пусти її, — лунає голос. Не одразу впізнаю власника, та варто йому наблизитися, завдавши удару комусь у пику, бачу — це мій друг дитинства, один з нормальних — Айзек.

— Що ти мені зробиш? Змусиш? — уїдливий голос позаду. Пальці незнайомця стискаються сильніше.

Повільно дихаю. Це те, чого намагался уникнути. Мабуть, талант притягувати покидьків,  даний мені з народження.

— Вона з нашого району. Не чіпай. — наказує Айзек. 

Він не змінився, хоч ми не бачилися понад три місяці. Він був десь за містом весь час. Кучеряве волосся вихором над чолом. Гострі вилиці, брудний одяг, і кров на руках. Не хочу думати чия вона. 

— Справді? — незнайомець до вуха схиляється. — Як тебе звати? 

Зціплюю зуби. Називає ім'я точно не буду, ще не вистачало, щоб він знайшов мій дім і чатував там. Мама й так ледве тримається, а Лейлі точно ні до чого зайві нерви.

— Айзеку, якщо вона не відповість, я виб'ю ім'я.

— Ліліт її звати, — промовляє друг, а я з докором дивлюся на нього. — Пусти. Вона моя подруга. 

— Подруга-а-а-а, — розтягує останні букви. Різко повертає мене до себе, — обслужиш? 

— Я не обслуговую, — чітко промовляю.

— А я хочу. Ти гарненька. Люблю, коли волосся таке, густе, пахне чистим, ще й темне. 

— Облиш її, — гарчить Айзек позаду.

Незнайомцю чхати на думку друга. Він тисне на плечі змушуючи встати на коліна. Пручаюся. Тоді він завдає удару. З носа одразу юшить кров. Спираюся на руки намагаючись не захлинутися таким потоком. Айзек вже біля мене, хапає під пахви, відтягує та кидається на незнайомця. Мені кричить:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 4 5 6 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ставка ненависть, Стефанія Лін», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ставка ненависть, Стефанія Лін"