Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

Перед очима тепер мелькотіла одна лише картинка: їхнє ліжко, Аліса розкинула красиві ноги, і в напівтемряві спальні вони мов виточені зі слонової кістки, а хтось, брутально сопучи, пожадливо совається по простирадлах, на яких ледь не вчора спав Андрюха…

— Я так собі й думав, — прошепотів він калькуляторові, не усвідомлюючи, що глибоко в душі весь цей час чекав від Аліси якогось підступу. Від їхньої першої зустрічі, яка нагадала йому знайомство в Марселі, Андрій не йняв віри, що щастя може дістатися отак-от завиграшки.

Він зібрав свій армійський наплічник за дві хвилини. Переважно шкарпетки і футболки. Друга пара джинсів, ще одна худі, армійський ніж. Решта на ньому. Аліса гріла їм вечерю й не зрозуміла навіть, що він пішов. Здається, грюкнули двері чи, може, почулося… «Андрійку, це ти там?»

І чекала на відповідь…

Отож, огинаючи баюри побитої Миколаївської траси, Андрій подумки знову зустрів Алісу і наново пережив гіркоту двох розлук. Та головне, що він вдихнув також і ейфорію тих солодких тижнів примирення. Знову на мить відчув запаморочення цілковитого щастя, яке неможливо порівняти ні з чим.

Аж раптом згадав: вона ж дзвонила!

Вона дзвонила йому вчора вперше за три місяці, ще й у найневдаліший момент, який тільки може бути, — вночі, коли він мчав із Києва до хворої мами, ризикуючи злетіти до біса з роздовбаної дороги. Він не відповів. Здається, вона набирала кілька разів, але Андрій забув про те, щойно телефон стих. Він би й зараз не згадав, якби його думки не перенеслися з понурого гробка до дівчинки в рожевому пуховичку. З рингу, де під вереск юрби його колошматить Доля, — у парк, де в струменях водограю танцює веселка, і маленька доньчина рука — в його долоні… Він раптом відчув, що ладен забути і того чужого, який вторгнувся на їхні шовкові простирадла, де ще жевріло тепло Андрюхиного тіла, ладен навіть визнати, що і сам теж винен, — бо не знайшов у собі сил просто по-людському все обговорити. Він готовий до цього! Тільки б колись у літньому парку вести по бортику фонтана свою дочку. І нехай би поруч неквапно ступала Аліса. А дитина… Як вона вже однак прийде в цей світ, то яка різниця…

Ця думка була така неймовірно тепла і світла, що Андрій вирішив завтра ж зустрітися з Алісою. Зрештою, як вона вже дзвонила, то їй щось потрібно.

А що, до речі? Що посеред ночі могло так терміново знадобитися його колишній?

Розділ 3

Провал

Рано-вранці наступного дня Андрій, згорбившись, нудився на стільці в кутку Валерчиного кабінету, поки той допитував якогось типа. Валерка — це той, хто не так давно мав посадити самого Андрюху рочків щонайменше на три. А натомість урятував. Відтоді Валерка — Андрюхин найкращий друг. Ба більше — він його єдиний друг.

— Андрій Олександрович, — офіційно звернувся до нього Валера, висмикуючи з роздумів. — Ви фіксуєте?

— Аякже, — квапливо прогудів Андрій, тицьнувши ручкою в порожній блокнот. — Фіксую. Продовжуйте, Валерій… Львович.

Того ранку Валерка обробляв колишнього авторитетного злодія на прізвисько Ніксон — сивого, поважного на вигляд пенсіонера з ріденькою, зачесаною назад шевелюрою й тонкими, навіть аристократичними рисами обличчя. З огляду на це — татуювання, що вкривали геть усе його тіло, крім мордяки, сприймалися ще дикіше. Недоладні персні, якісь символи на кісточках пальців, що означали судимості. На правому зап’ястку красувався доволі таки майстерно виконаний павук, що наче намагався залізти в рукав. На лівому — котячий череп із ключами в зубах. Декорований таким чином, він щосили корчив із себе законослухняного пенсіонера, і це страшенно розважало Валерку, який з утіхи аж легенько підстрибував на стільці.

— Мені нема чого братися за старе, Валерій Львович, — оксамитово вмовляв слідчого Ніксон, похитуючи головою. — Нема резону.

— Он воно як! «Нема резону»! «Валерій Львович»! Ти шо — феню забувся? А як же «нема понту, гражданін начальнік»? Не йде тобі, Миколо Олександрович! Базариш, як фраєрок!

Валера завзято поглянув на Андрюху, але той неуважно блукав поглядом по кабінету.

До речі, це завдяки Валерці він став поліційним експертом зі злочинної поведінки. Позаштатним поки що — у штат таких, як він, брали з осторогою… І Валерка, мабуть, розраховував, що Андрюха зараз уважно слухає Ніксона… Але саме зараз слухати було геть необов’язково. Єдине, що справді цікавило Андрія, — це скільки разів почухається колишній злодій-домушник на прізвисько Ніксон. Помітивши, як той енергійно пошкріб пальцями по зап’ястку, Андрюха подумки промовив: «сім».

— Я, Валерій Львович, давно вже не «базарю», — з янгольським лицем запевнив Ніксон, аж котячий череп на його зап’ястку соромливо потупився. — В основному, розмовляю. Іноді бесідую. А «базарам» — кінець.

— То квартири не ти обносив? — Валера нахилився до Ніксона і прошепотів: — А хто?

Ніксон стинув плечима і посовав краєчком підошви по литці. Андрій помітив це і заходився вимальовувати в блокноті вигадливу готичну «8».

— І давно зав’язав, Миколо Олександрович? — уїдливо запитав Валера.

— Покінчив із минулим, — виправив Ніксон. — Відколи вийшов — усе.

— Чого ж так? Чорна масть уже не та?

— Масті — це від убогості ума.

Раптово ушкварили скрипки симфонічного оркестру, а кабінетом недоречно і дивно розпливлося тривожне містичне очікування — Андрюхин телефон виконав славетний Ваґнерівський «Політ валькірій». Валера кинув на Андрія невдоволений погляд. Той зніяковіло пробубонів вибачення. Незнайомий номер… Він квапливо натиснув відбій, але скрипки тут же знову вступили, тож телефон довелося вимкнути. Ніксон скористався паузою й люто зачухмарився, але Андрій це помітив. Гадаючи, хто ж то міг бути, він вималював у блокноті дев’ятку.

— Шо ти там казав про убогість? — Валерка вдав, що намагається пригадати. — Тобі не хвата грошей і ти… Кажи, кажи!

— Убогість ума, — поправив його Ніксон і звів татуйовану кисть. — Погляньте: павучок повзе вниз. Така татуїровка означає, що приступна жизнь у прошлому.

— Отак він повзе вниз… — кивнув Валера. — А як руку опустиш — уверх. На удобному місці наколов, Миколо Олександрович.

Ніксон розвів руками, а тоді вдав, що