Читати книгу - "Збираючи пазл минулого, Йоанна Овсієнко"

— А твій брат тебе відвідував тут? — цікавлюсь, думаючи про власну родину.

Як би не старалась, а згадати сім’ю не вдається. Проте хтось же має оплачувати моє перебування тут, так що логічно припустити, що все-таки я не одна-однісінька на цьому світі.

— Ага, цілий один раз. Та насправді це навіть недивно, враховуючи, що я типу «ганьба сім’ї», яку вони утримують, але на публіці стараються не згадувати. Ну звісно, кому захочеться зайвий раз говорити про наркоманку без майбутнього, яку вигнали з кількох університетів, навіть приватних?

У кінці голос Діани зривається, і вона починає нестримно ревіти, під гнітом сорому та образи на близьких. Хочеться якось зарадити їй, але гадки не маю, що саме потрібно зробити, щоб хоч трохи полегшити її біль.

На щастя, на допомогу приходить одна з численних медсестер цієї лікарні, що весь час здалеку спостерігала за нашою бесідою. Незважаючи на тендітну будову тіла, жінка спритно підхоплює Діану під руки та супроводжує назад до лікарні, при чому тихо та лагідно щось їй говорячи.

Тільки тоді нарешті починає розглядати будинок медичного закладу, що виглядає насправді просто приголомшливо. Десь з підсвідомості до голови пробралося чітке усвідомлення, що середньостатистичні лікарні не виглядають як помпезні маєтки. Це підтверджує слова Діани про те, як дорого тут знаходитися, та, при цьому, викликає запитання, що саме становить джерело моїх фінансів.

Невже я народилася в сім’ї багатіїв? Та думка про це здається надто неправильною, так що її швидко відкидаю. У чому ж тоді полягає істина?

І знову я так глибоко занурююсь у роздуми, що не помічаю наближення іншої людини. Та цього разу це не інша пацієнтка, а лікар.

— Думаю, на сьогодні вже достатньо прогулянок. Вам варто відпочити.

Киваю, оскільки ця невеличка вилазка забрала в мене насправді багато сил. Цікаво, як довго ще доведеться терпіти наслідки аварії? Коли вдасться повернутися до нормального життя? І що воно взагалі таке те нормальне життя?

Повертаючись до палати, очікую, що зможу побути з собою сам-на-сам і порозмірковувати про нову знайому та все, чим вона поділилась, але там на мене чекає просто грандіозний сюрприз.

На маленькій білій софі коло панорамного вікна сидить пара вже немолодих людей. Чоловік і жінка міцно стискають руки одне одного та виглядають вкрай знервовано, а коли помічають мою появу, одразу вскакують на ноги.

Не виникає жодних сумнівів у тому, що це мої батьки. Хоч я й геть не пам’ятаю їх, але маю чітку впевненість, що саме вони є моєю родиною. Це закладено так глибоко в свідомість, що жодна травма не могла викорінити дану прив’язаність.

Чекаю, що почнуть спалахувати хоч якісь спогади, проте цього не стається. У пам’яті все ще панує жорстока та нещівна пустка, від якої на очах з’являються сльози.

Побачивши мою вразливість, мама одразу ж кидається мене обіймати, а згодом до неї приєднується і батько.

— Залишу вас наодинці, — тактовно залишає нас наодинці лікар.

Та я майже не звертаю на нього уваги, занурена у вир власних почуттів. До цього мені не було ясно, як сильно бракує близьких поруч. Вони стали тим самим яскравим промінчиком, що дарує надію у пронизливій темряві.

Коли трохи заспокоююсь, то одразу ж починаю розпитувати батьків про минуле. Хочу дізнатися все-все, що стерлося з голови. Проте мама з татом не поспішають ділитися історіями мого життя.

— Олег Михайлович просив не розповідати тобі багато, оскільки оповідь подій з нашого боку може витіснити та замістити твої власні спогади, які більше ніколи не повернуться, — скрушно хитає головою батько.

— Ми можемо тільки сказати точні факти — тебе звати Аліса Адамович, тобі двадцять два роки, працює уже кілька років моделлю з великою кількістю закордонних контрактів.

І це все, чим вони збираються зі мною поділитися? В душі спалахує образа. Прагну знати більше, проте чітко розумію, що не зможу переконати ні їх, ні лікаря, що буквально таки зводить з глузду.

Та несподівано лице матері світліє. Вона дістає з великої чорної сумки рожевий планшет і простягає мені.

— Зовсім забула, що принесла твій айпад. Може, він допоможе щось згадати. Було б добре прихопити ще й телефон, але його вже не вдасться поремонтувати після аварії.

Беру в неї з рук планшет так, наче це найцінніша річ у світ. Сліпучий вогонь надії знову осяює мене.

Щоправда, одразу не вдається взятися за вивчення цього чарівного порталу, здатним допомогти зазирнути в минуле та пізнати власне життя. Доводиться спершу дочекатися прощання з батьками, а тільки тоді заглиблюватися в дослідження пристрою.

Пристрій незапаролений, тому жодних проблем з доступом не виникає. Довірившись інтуїції, першим ділом заходжу у фотогалерею, що містить у собі коло тисячі світлин, кожна з яких є своєрідним шматочком пазлу, здатним посприяти розумінню загальної картини.

Проте в реальності я стикаюсь з тим, що більшість знімків представляють з себе професійні кадри, зроблені не з метою збереження певної важливої події в житті, а заради роботи.

Клікаю на перше зображення та бачу перед собою просто запаморочливу красуню, що слабо нагадує те, що мені доводиться щодня бачити у дзеркалі. Довгонога краля з густим світлими кучерями, що вільно розвівається на вітрі, сидить на квітучому полі у коротесеньких джинсових шортиках і світло-блакитному топі босоніж, а поруч знаходиться корзина з засобами для догляду за волоссям.