Читати книгу - "Роза для Клелії, Еллі Гарус"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На початок другого місяця незрозумілого стеження за могилою онуки нового боса, Тео вкрай знудився. Повідомлень від покійного Стефано ще й досі не надійшло. Монтей чи не вперше за увесь час чергування поцікавився в охоронців Буре́ про покійницю. Мабуть, у її смерті є щось неприродне, приховане – його ж навіщось приставили чергувати біля її могили! Розкрутити на довільну розмову вдалося Вінні, рядового пішачка. Він побіжно згадав, що дівчині стало зле, її забрала швидка, а вже по дорозі у лікарню констатували її смерть. На цьому все. Було помітно, що Вінні неохоче про те згадує й говорить.
Пізніше Монтею трапився щасливий випадок. Він якраз вийшов від боса і перш ніж вирушити на чергування, помітив у саду кухарку та садівника. Вони голосно дискутували, садівник заліз на драбину та почав обривати пізні яблука, а кухарка знизу грізно керувала процесом.
– Ти глухий, чи що? Кажу, обривай ті, що ліворуч, дивись які вони соковиті й стиглі.
– Та бачу... – крекчучи старий тримався однією рукою за драбину, другою зривав плоди та клав у кошик. – Хвилинку! У мене тут не зручне положення.
– Бачить він, ти мені вже кілограм зелених зняв! Що то за пиріг буде із неспілими яблуками?! Сам його їстимеш!
Монтей усміхнувся й запалив цигарку. Садівник з гріхом пополам впорався з завданням і нарешті зліз, перехрестившись. Кухарка ще бурчала, перебираючи яблука, відділяючи дозрілі від зелених. Старий важко зітхнув та помітивши Монтея, підійшов ближче та заговорив:
– Добрий вечір, Монтею! Знову на чергування?
– А як же, – кивнув, пропонуючи йому цигарку, старий відповів, що покинув.
– Стривай, я зріжу для неї червоні троянди. Хоча вона любила бузок. Але його час вже минув.
Емоції садівника здалися Монтею справжніми, схоже він знав про дівчину більше, ніж пішаки клану.
– Бідолашна дівчинка, стільки горя близьким. Вона зарано пішла. Двадцять років не підхожий вік, щоб вмирати.
Мовчання.
– Життя крихке. Ви знали покійницю?
– Звичайно, Лі була постійним гостем в саду. Могла сидіти тут годинами. Розпушувати та поливати сухі кущі, допомагала мені збирати врожай, розпитувала про властивості тієї чи іншої рослини. Здавалося, вона любила квіти більше, ніж людей.
– Де саме любила сидіти?
– У «Гранатовому намисті», така секція в саду з рядами кущів гранату.
– То за вашими спостереженнями, Лі не шанувала товариство людей?
– Що ти, Монтею, – зніяковіло махнув рукою, – це її слова.
– Що з нею трапилося? Невиліковна хвороба?
– Точно не знаю, вона просто заснула з вечора, а на ранок не прокинулася. Бідолашна дитина!
– Як так?!
– Бог його знає. – Знизав плечима і взяв секатор, видивляючись у кущах найкращі бутони. – Може й чимось хворіла. Лі давно тут не мешкала, майже не з'являлася.
– В сад коли востаннє зазирала?
– Не пам'ятаю. За день до трагедії вона приїхала до маєтку. Ніщо не передбачало лиха. У пана Абеля був ювілей у сімейному колі.
– Себто, наприкінці весни її не стало... – можливо тому на її плиті досі немає таблички з ініціалами, лише дата народження та смерті.
Якщо покійниця не нарікала на здоров’я, то смерть не через хворобу.
– Була і загула! – Почувши голоси чоловіків у саду з вікна кухні визирнула помічниця Бонні.
Дівчина помітила зацікавленість на обличчі Монтея.
– Бонні, знову ти за своє, – садівник напружено насупився.
Монтей хутко підійшов до вікна й спершись на підвіконня ліктем, змовницьким тоном запитав:
– Салют, Бонні. Маєш чутки про смерть покійниці?
– А, то це ти немейський лев, який стереже могилу хазяйської внучки? – хіхікнула, грайливо стріляючи у бік Монтея блакитними очима.
Він навмисне їй підіграв, щоб зачепитися за розмову.
– Вже місяць кисну на цвинтарі й думку гадаю – кого я охороняю. Нудно!
Бонні нахилилася до нього нижче й зашепотіла:
– Скажімо так, є ті, хто зітхнув після її смерті, хоча й вдають, що у скорботі.
– Цікаво, – запитливо примружився, – і в тебе відлягло від серця? Докучала, мабуть, панночка?
Бонні почервоніла на щоках.
– Ну, ми тісно не спілкувалися... сяк-так... – зам'ялася, – тим паче вона тут не жила останні роки. Аби зрозуміти, якою вона була, потрібно бути з нею знайомим.
– Що саме зрозуміти?
– Вона була сама собі пан. Ну мала щось на кшталт, як у Деметри, з головою.
Згадану жінку, на ім'я Деметра він раніше зустрічав на території маєтку. Донька Абеля завжди трималася осторонь.
– Бонні! – Раптом у розмову втрутилася кухарка. Монтей глянув на неї через плече дівчини й привітався. – Ой, не слухай її, Тео. Бонні у нас вразлива, детективів начиталася та кримінальної хроніки й давай складати байки!
– Що за мода підслуховувати?! – обурилася дівчина. – У мене схильність помічати дрібниці, я уважно ставлюся до деталей на відміну від тебе! От підсунуть у твій компот чи борщ мишачу отруту, а ти й ні сном ні духом. А винною тебе у тому зроблять!
– Я ж говорю, фантазерка! – зі слухом у кухарки було все добре. – Досить хлопця відривати, хутчіше йди працювати, картопля, цибуля і морква за помахом чарівної палички самі не почистяться. Монтей…
– Так-а?
– Тримай пиріжки з м'ясом, щоб з голодним шлунком не сидів на холоді, – просунула йому через вікно пакунок, – а в термосі кава з цукром та вершками.
– Дякую!
– Пані Лі була мужньою, вміла пихатих заткнути за пояс. – Блиснула очима на помічницю. – Бонні, ти мене знаєш, повторюватися не буду, за погану роботу вилетиш звідси, як корок від шампанського!
– От пристала, зараз іду! Розвісила тут вуха, – дівчина сердито закотила очі й знову понизила голос. – Тео, ну ти сам помізкуй, навіщо ставити охорону для покійника? Малоймовірно щоб не втік!
– Бонні!.. – дужче зашипіла кухарка.
– Йду вже! Вдалого чергування, Монтей! – помічниця красномовно підморгнула та попленталася чистити овочі.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Роза для Клелії, Еллі Гарус», після закриття браузера.