Читати книгу - "Справа неонової Лілі, Максим Голубєв"

«Диктофон для нотаток. Або для когось, хто знайде це після мене.»

«Тест. Це місто ніколи не змінюється. Дощ і злочини. Єдине нове — це те, як витонченіше вони крадуть твою душу.»

«Отже, запис номер один. Щоб не забути. Або щоб хтось інший зрозумів, де я накрутив собі петлю.

Вона прийшла, коли я вже збирався вимикати світло. Лілі. Висока, з довгими ногами, які підкреслювали плавність її рухів, і шкірою, що мала дивний блиск, ніби її створили для того, щоб ідеально відбивати м’яке світло неону. Її волосся — блискуче, пряме, чорне, як ніч над містом, — спадало каскадом на плечі. Очі... Вони були надто ідеальними. Великі, глибокі, кольору електричного блакитного, з легким відтінком зеленого. Очі, які наче прагнули щось сказати, але не могли.

Її усмішка... Так, штучна, як і її тіло. І все ж у ній було щось, що зупиняло думки. Усмішка, яка намагалася бути теплою, але не вміла приховувати втому. Не фізичну, а ту, що виникає, коли ти більше не знаєш, ким ти є.

Одягнена вона була в класичний мінімалізм: чорна сукня, яка облягала її струнку фігуру, і високі чоботи з матової шкіри. Єдина деталь, яка вибивається з цієї картини, — старий, трохи потертий плащ. Він виглядав недоречно, але саме це і робило її більш реальною. Вона виглядала як хтось, хто одночасно прагне вписатися у світ і сховатися від нього.

— Мене зламали, — сказала вона, її голос був тихим, але мав у собі якусь неймовірну твердість. Це часто кажуть. Але тут було щось інше. Ніби ці слова приховували більше, ніж вона хотіла зізнатися.

Вона дивиться на мене так, ніби я її остання надія. Це не той погляд, який зазвичай мають андроїди-компаньйони. У них все запрограмовано ідеально: легкі усмішки, підбадьорливі жести, бездоганний спокій. Але Лілі виглядала інакше. Її рухи були природніми, але я помітив дрібні ознаки перенапруги: вона трохи стискала руки в кулаки, ледве помітно смикала краєчок плаща. Це були не просто запрограмована імітація фізичних рефлексів — це була тривога, яка виглядала майже людською.

Я мав би одразу зробити висновок, що вона належить до моделей із розширеними емоційними модулями. Такий підхід корпорації міг би виправдати її реакції, якби не одне "але": її очі. 

Як колишній роботопсихолог, а нині приватний детектив із дипломом і досвідом роботи у діагностиці андроїдів, я звик оцінювати їх за трьома ключовими критеріями: когнітивна стабільність, емоційна сумісність із середовищем і реактивність на зовнішні подразники. Лілі мала ознаки нестабільності в усіх трьох аспектах, але ця нестабільність виглядала не як помилка, а як щось більше — ніби її система адаптувалася до невідомих їй самій факторів.

Андроїди-компаньйони зазвичай запрограмовані на бездоганну відповідність стандартам. Їхня головна задача — не бути помітними, не викликати зайвих питань. 

Але Лілі ламала всі ці правила. Її реакції були надто природними, надто людськими, щоб бути частиною звичайного програмування. Це була не просто машина, яка збилася з курсу. Це була загадка, яку я мав розгадати. Хоча й знав, що це може обернутися для мене проблемами. І навіть гірше.

Можливо, я сказав би їй "ні", якби не одне. У ній було щось, що вибивало мене з професійного спокою. Може, це були її очі: великі, блакитно-зелені, які здавалися здатними бачити крізь тебе, але водночас були сповнені невпевненості. А може, це було те, як вона сиділа на краю стільця, готова втекти, якщо я скажу щось зайве. Так поводяться ті, хто не просто шукає допомоги, а боїться, що її не знайде.

Вона залишила мені адреси і свої скани пам’яті. Завтра подивлюся. Може, я пошкодую, а може, нарешті відпрацюю аренду офісу. Але в ту мить я зрозумів, що її історія буде чимось значно складнішим, ніж зламаний модуль або втрачений дозвіл.»

«Отже, запис номер два. Сьогодні я дізнався, що люблю головоломки, але ненавиджу ті, які не складаються. Лілі залишила мені дані зі свого нейропроцесора. Я вважав, що вона стандартна модель андроїда-компаньона, але, вивчаючи докладніше, зрозумів, що тут щось зовсім інше.

Параметри не співпадають із жодною з відомих мені серій мозкових ядер. І повірте, я бачив їх достатньо, працюючи в цьому бізнесі. Що це означає? Або це експериментальна модель, яку ще не випустили у світ, або щось настільки засекречене, що я вліз у багно по самі вуха.

Кілька годин я копирсався у відкритих базах даних. Нічого. Нуль.Зеро. Якби це було стандартне ядро, його характеристики були б хоча б частково зареєстровані. Але тут усе, як у пустелі.

Мені довелося звернутися до Маркуса. Той торгує чим завгодно: від старих дронів до нелегальних військових технологій. Він, звісно, завжди щось знає. А, якщо не знає сам, то знає того, хто знає. Іноді це знання обходиться дорожче, ніж хотілося б, але не цього разу.

Я зустрівся з ним, описав ситуацію і передав йому дані Лілі. За кілька годин він виколупав з них серійний номер ядра. Це було справжнє диво, бо, як правило, чорний ринок так глибоко не копає.

І ось тут почалося найцікавіше. Ядро вироблене корпорацією "Крон-Тек", а от замовником була підставна компанія, яка купувала комплектуючі для чогось явно серйозного. Точних деталей у Маркуса не було, але одна річ мені стала зрозумілою: це не просто андроїд-компаньйон.

Коли Маркус передавав мені роздруківку з даними, він сказав: "Ти зв’язався з брудним кодом, Майку. Я б не ліз у це глибше."

Але я не Маркус. І тому я зараз сиджу тут і думаю: що мені скаже Лілі, коли я почну розпитувати її про цей "брудний код"?»

«Третій запис. Я вважав, що це буде стандартна зустріч: пара слів, трохи шантажу, трохи готівки — і ми отримаємо потрібну інформацію. Але ні.

Ми вирушили до одного з пунктів чорного ринку, де зазвичай зберігали контрафактні деталі для андроїдів. Це був склад на околиці міста — типовий бетонний блок, захований між закинутими фабриками. Звичайне місце, де продають усе: від старих нейропроцесорів до нелегальних військових технологій. Але цього разу все було інакше.