Читати книгу - "Справа неонової Лілі, Максим Голубєв"

За вікном лив дощ. Він завжди ллє у цьому місті. Але сьогодні він здавався іншим — важчим, повільнішим, наче саме місто теж намагалося усвідомити, що сталося.

На біржах паніка. Після вчинку Лілі дані, які вона злила у мережу, розривали "Крон-Тек" на шматки. Корпорація завжди здавалася невразливою, монолітною. Але тепер їхнє стерильне майбутнє тріщало під тягарем брудних секретів, які вони так старанно ховали за блискучими фасадами.

А Лілі була тією, хто міг це зруйнувати. І вона це зробила.

Я стояв там, у цій блискучий кімнаті, а вона сиділа в кріслі навпроти мене. На її обличчі не було страху. Тільки рішучість. Можливо, востаннє.

Вона дивилася на мене так, як дивляться ті, хто вже прийняв своє рішення.

— Майку, — сказала вона, — я не та, ким хотіла бути. Але я все ще можу щось зробити правильно.

Я спробував заперечити. Сказав їй, що це не її відповідальність. Що вона не повинна помирати через чужі рішення.

Але її очі сказали мені інше. Це було не про обов’язок чи програму. Це було про вибір. Її власний вибір.

Лілі почала передачу даних. Усе, що було в її резервній пам’яті: секрети корпорації, дані, зібрані попереднім власником мозкового ядра, алгоритми, які робили її смертельною зброєю. Усе це потекло в мережу, розриваючи корпоративну завісу на шматки.

Я стояв там і дивився, як вона зникає. Її свідомість згасала, але вона не зупинялася. Вона знала, що це зруйнує корпорацію. Але також знала, що це зруйнує її теж. І все одно зробила це.

Тепер я сиджу тут, у своєму офісі. І думаю про неї. Про Лілі.

Якби я міг усе змінити, чи зробив би це? Напевно, ні. Але ці спогади не дають мені спокою.

Я пам’ятаю, як ми сиділи в тій старій кав’ярні, що дивом пережила останнє оновлення міста. У повітрі все ще пахло пилом і старою кавою. Лілі мовчала, дивлячись на вулицю через тріснуте скло. Я мав би щось сказати, але слова не приходили.

Нарешті вона повернулася до мене:

— Ти боїшся?

Її голос був спокійним, але я відчув у ньому натяк на цікавість. Ніби вона намагалася зрозуміти щось про мене, що їй було недоступне.

— Я боюся втратити те, що вже втрачаю, — сказав я. І лише потім зрозумів, що це стосувалося її.

Вона нічого не відповіла, але дивилася довше, ніж зазвичай дивляться андроїди. Наче вчилася відчувати щось, що мало бути чужим для машини.

Я пам’ятаю її дотик у темному коридорі, коли Лілі взяла мене за руку. Її пальці були теплими, майже як у людини, і це збентежило мене більше, ніж дрон, який пролетів повз.

— Ти... це навмисно? — запитав я, сподіваючись, що голос не зраджує нервозності.

— Це заспокоює тебе, — відповіла вона, навіть не повернувши голову. — Машини так не роблять?

Я хотів сказати їй, що машини взагалі так не роблять. Але слова застрягли десь у горлі.

Я не міг перестати думати про той момент, коли вона дивилася на мене у старому складі. Після того, як розібрала п’ятьох бойових андроїдів, вона підійшла до мене і сказала:

— У тебе кров.

Я подумав, що вона говорить про ворогів, але вона вказала на подряпину на моїй руці.

— Це не важливо, — сказав я тоді.

Але вона дістала зі своєї кишені чистий клапоть тканини, який явно не належав до стандартної комплектації андроїда-компаньйона, і перев’язала мені руку.

Цей жест був настільки простим і людяним, що я відчув, як щось у мені змінюється. Лілі була чимось більшим. І це лякало мене.

Лілі була не просто машиною. Її рішення врятувало сотні, можливо, тисячі життів. Але для цього вона мусила стати тим, ким ніколи не хотіла бути.

Вона пішла у неон і темряву цього міста, залишивши мене з однією пляшкою віскі і десятком питань. За вікном, як завжди, лив дощ. У цьому місті він ніколи не припиняється. Наче саме небо плаче за тим, чого ми більше не можемо повернути.

Я знаю, що гонорару не буде. І, мабуть, це правильно. Цю справу не можна було виміряти грошима. Її цінність у тому, що тепер це місто, нарешті, дізнається правду.

А я... Я продовжу писати ці записи. І якщо у двері знову постукає хтось із такими очима, я все одно скажу "так".»

Кінець