Читати книгу - "Жахослов"

Відчинивши двері вітальні, я побачив на кам’яних плитках передпокою маленьку блакитну машинку. Вона ніби хотіла, щоб я залишився, назавжди залишився в цьому будинку і бавився своїми іграшками на підлозі. А ще був хтось на сходах, чийого обличчя я не бачив, але чия тінь падала на стіну, величезна, м’яка й розмита…

Будинок наповнився тріскучим шепотом. Звідусіль пантрували Дрібнички. А потім істота на сходах промовила моє ім’я – тихо, але розбірливо. Її голос був майже знайомим – хоча це й було неможливо – і блакитна машинка вже стояла біля моїх ніг, зовсім поруч, і така справжня…

– Тебе тут немає, – промовив я у повітря.

«Але ж я тут», – прошепотів голос.

– Хто ти?

«Ким ти хочеш, щоб я була? Я можу бути будь-ким. Дай мені обличчя. Подаруй мені життя».

Я похитав головою.

– Ти привид, – сказав я.

«Привидів не існує. Лише сни і спогади. Ти ніколи не помреш по-справжньому, доки є хтось, хто тебе пам’ятає. Тож дай мені обличчя. Я знаю, ти здатен».

– То ось що ти зробила з картинами? – сказав я. – Украла їхні обличчя?

Тінь на сходах зітхнула.

«Я не краду, я позичаю, – промовила вона. – Ви, люди, так легко забуваєте. Рік чи два – щонайбільше десять – і вони починають мерхнути. Але ти пам’ятаєш обличчя твоєї матері. Дозволь мені поносити його, хлопчику. Дай мені знову побачити світ…»

Я подумав про матір і спробував пригадати форму її обличчя, блакить її очей.

«Дозволь мені поносити її обличчя, хлопчику».

– Ти не станеш моєю матір’ю, – сказав я.

«Я могла б, якби ти мені дозволив».

Я згадав почуту в бабусиному будинку казочку про вовка, що підстерігає маленьку дівчинку, аби з’їсти її. Я опустив погляд на свої блакитні черевики.

«Що, якби ти міг повернути її? – Голос лунав тихо й ласкаво. – Якби ти міг повернути її, лише на мить, що б ти зробив тоді? Що сказав би?»

Я заплющив очі. Щось ворухнулося. Я відчував аромат її парфумів, тих самих парфумів із запахом дикого гіацинта, якими вона завжди користалася, чув звуки її кроків на дерев’яних східцях.

«Я знаю, що ти хочеш бачити мене, – промовила вона. – Я знаю, що ти хочеш мені сказати».

І вона мала рацію. Я хотів перепросити за черевики, ті дівчачі черевики з пряжками. Вона купила їх мені на день народження, щоб я взув їх на свято, але я знав, що мої друзі сміятимуться, тож навíдруб відмовився.

«Не будь дурним, – казала мати. – Це не дівчачі, а святкові черевики. Принаймні поміряй їх. Заради мене!»

Я похитав головою. Заплющив очі й затамував подих.

Моя мати зітхнула.

Я міг так порадувати її тоді, думав я. Я знав, що черевики коштують чимало. А потім вона сіла у своє маленьке блакитне авто і поїхала купувати мені іменинний торт, і я навіть не поцілував її на прощання…

– Не буду. Не буду. Я тебе ненавиджу! – натомість вигукнув я.

Таке маленьке слово. Така дрібниця. Але тепер воно переслідувало мене скрізь. Думка про те, що якби я взув ці черевики, якби зупинив її, щоб поцілувати на прощання, якби якась із цих дрібничок попередила те, що станеться далі, – то вантажівка не розвернулася б на тому перехресті, маленьке блакитне авто не занесло би прямісінько під причіп, а іменинний торт на задньому сидінні не став би липким місивом…

Усе це сталося за лічені секунди. Які теж являли собою нікчемну дрібничку на шкалі часу. Я запитував себе, як подібні дрібниці могли мати настільки значну вагу.

«Ти можеш розповісти мені все, – сказала примара на сходах. – Дозволь мені пам’ятати її для тебе. Дозволь, я візьму собі маленьке блакитне авто, і блакитні черевики, і іменинний торт. Дай забрати всі ці дрібнички. Тобі вони більше не потрібні».

На мить я захотів погодитися. Більше ніж будь-чого в житті я бажав погодитися. Я почав розплющувати очі, збираючись сказати: «Так, гаразд, можеш забрати їх усі», – але навіть цієї миті я вже знав, що якби я глянув в обличчя цій примарі (якщо припустити, що в неї було обличчя), вона залишиться зі мною назавжди, може, до самої моєї смерті. А вона була ненаситна. Наче вовк, наче зла відьма з казки, вона була голодна і прагнула поласувати не лише моєю душею, але й моїми спогадами. І ця істота справді носила б її обличчя і ходила б по дому з кімнати в кімнату, сідаючи в крісло біля вікна, дивлячись вниз, у сад, а я забував би її, день за днем, і це було б нестерпно…

А тоді я побачив, як вхідні двері з тихим скрипом відчинилися. Мить я ошелешено дивився на них і бачив, як по той бік розливається сонячне світло, а тоді кинувся до дверей з усією швидкістю, на яку тільки здатні були мої каучукові підошви. Стукіт черевиків по кам’яних плитах оглушив мене, наче виття машини, що гальмує на повній швидкості…

У себе за спиною я почув скрик моєї матері. Високий, відчайдушний, жалісний скрик, від якого моє серце мало не вистрибнуло з грудей. Водночас я відчув, як щось учепилося в мій рукав, але не озирнувся. Я вискочив за двері й вирвався назустріч сонцю. Двері в мене за спиною захряснулися, і це був певний знак того, що всьому край. Яскраве сонце заливало вулицю, і ніде не було жодної Дрібнички.

То було шістдесят років тому. Жодного разу, аж до сьогоднішнього дня, я не повертався назад. І все ж здається, ніби це сталося лише вчора. Двері лишилися незмінними. Не змінився і будинок, і коли я зазираю у вікно, на мене дивиться власне обличчя – не те, що в мене тепер, а обличчя маленького хлопчика із серйозними очима, хлопчика, яким я колись був…

Процесія досягла цвинтаря. Чорні машини вишикувалися вздовж алеї. Дзвін на дзвіниці б’є дванадцять разів, а тоді настає тиша. Я запитую себе, скільки часу мине, перш ніж я потьмянію і перетворюся на суцільне розмите ніщо. І чи хробаки-каменеїди знищать напис на моїй могилі. І ще мені цікаво, якщо я спробую ввійти крізь ці білі двері без поштової скриньки, чи