Читати книгу - "Теплі полярні ночі, Юрій Тарнавський"

Радіо містилось у великій квадратній коробці з лискучого твердого чорного матеріалу і з вузьким скляним віконцем вздовж неї, а обабіч радіо були поворотні ґудзики: один пересував вперед і назад тонку червону вертикальну смужку у віконці, інший допомагав налаштовувати гучність. Дивні чудові звуки линули з коробки, коли було покрутити перший ґудзик: наче всередині жив екзотичний птах і, пересуваючи смужку, ти змушував його співати. Пісня дуже різнилася від тих, які лунали з паркових дерев, наче цей птах був божевільний.

Віконце світилося, і здавалося, всередині коробки існував чарівний світ, де крихітні людці, менші навіть за мурах, жили, розмовляли, співали й грали на музичних інструментах, і я мріяв туди потрапити й побути серед них перед тим, як повернутися у свій світ.

Ми також мали патефон, що складався з пласкої сірої прямокутної коробки з ручкою, що нагадував валізку із заводною ручкою з одного боку. Ти відкидав кришку, обертав ручку до максимуму, надівав платівку на вісь, що стирчала з обертового диска, тиснув на важіль, який запускав диск, опускав пальцями на край платівки лискучий металевий звукознімач із товстою гострою голкою на кінці, і прекрасна музика знову сповнювала кімнату. Обертаючись, платівка скидалася на озеро, так само, як миска з розчином перманганату калію, тільки чорне, і я бачив його з дуже високої та далекої гори, а не згори з повітря, і голка вивільняла музику з-під мерехтливої гладіні.

Танцювали тато й мама під патефон або радіо, і світло, що лилося в кімнату крізь вікна, наче чіплялося павутинням білих фіранок, що сягали до підлоги. Ми з Норою сиділи за столом або на канапі й спостерігали, як вони танцюють, зачаровані їхнім плавким ковзанням по лискучому паркету. Високий і стрункий, тато у своєму сірому костюмі, із завжди прямою спиною і спокійним обличчям високо піднімав лівицю, стиснувши мамину правицю, водночас своєю правою притримуючи її ззаду за стан, обертаючи її та ковзаючи кімнатою. Відкинуте назад мамине волосся розгойдувалося; із розтуленим ротом і всміхненими очима, у широкій спідниці до колін, що вихилялася навколо її стегон, вона була на позір на кілька років молодша, ніж насправді, — майже така, як на шкільних світлинах, їхні ноги в лискучих, начищених черевиках — батькові загострені й пласкі, а мамині закруглені й із товстими високими каблуками — виписували складні й незбагненні візерунки на тлі підлоги, ось близько і майже торкаючись, а ось — далі одне від одного, наче здатні відчувати у якийсь невідомий чарівний спосіб, де зараз партнер.

Якби хтось тоді запитав, якого життя я волів би для себе, то я відповів би, що сидіти отак нерухомо і вічно дивитися на них.

4

Під рододендроновими кущами?

Під рододендроновими кущами біля правого крила палацу. Туди потрапляло більше сонця, і вони росли густіші й вищі, ніж з іншого боку.

Одного пізнього ранку я вирішив туди побігти, втомившись гратись у смородинових кущах коло хати. Коли я дістався тамтешнього звичного місця для гри, то побачив, що серед кущів ворушиться щось чорно-біле, і спершу подумав, що то якась тварина — чорно-біла собака або щось таке, — але потім зрозумів, що то дівчинка. На вигляд вона була на кілька років старша за мене, із довгими білявими кісками, у чорній сукні, отороченій білим, і з широким білим комірцем. Я бачив її вперше, тож засоромився одразу підійти й щось сказати, але тікати теж не хотілося, тому я просто стояв і дивився, що вона робить.

Кароліна?

То була Кароліна. Кузина Адека і Бодека, яка приїхала провести з ними частину літа.

Ти з нею грався?

Вона помітила мене й попросила залізти в кущі, бо хотіла дещо показати.

Я радо погодився і став навколішки на м’яку землю поруч із нею.

Дивись, сказала вона, вказуючи на голі гілки, що тягнулися вгору із землі, це — дороги й стежки, якими ходять люди. А оці людці завбільшки з мурах, які живуть у крихітних поселеннях тут, унизу на землі, обробляють її та вирощують городину, яку потім везуть цими дорогами й стежками нагору, щоб продати на ярмарку.

Їхній час різниться від нашого. У них досі ніч, і вони сплять, але прокинуться, коли розвидниться, і деякі підуть працювати в полі, а інші поїдуть на ярмарок. Вони везуть те, що виростили, продають там і повертаються з грішми та придбаним — цукерками й іграшками для дітлахів, горщиками і сковорідками, ножами, ложками й виделками, гребінцями й люстерками, намистами для дівчат та іншим, що вони не виробляють самі.

Вона показувала стежки вздовж гілок, розповідаючи, як людці по них збираються, а я зацікавлено слухав.

Потім ми вдали, що в світі людців уже розвиднилося, і вона стала розповідати, що бачить, і я робив те саме, і так ми гралися аж до обіду.

Відтепер ми щодня гралися таким штибом серед рододендронів, у кущах смородини перед нашою хатою і біля сільськогосподарських будівель у дворі, а також серед кущів і дерев у парку, вона запросила мене в палац, щоб показати свою кімнату, кілька разів ми пили чай з тістечками, і так тривало все літо.

Ви пісяли?

Одного разу, коли ми гралися під рододендронами, я помітив, що її немає поруч, і коли озирнувся, побачив, що вона присіла навпочіпки неподалік і пісяє, приспустивши штанцята.

Я не знав, як дівчата виглядають отам знизу, і побачене мене так захопило, що я не міг відвести очей.

Зауваживши мене, вона сказала, щоб я підійшов ближче і подивився, і я це вчинив. Вона дозволила мені подивитися навіть трохи після того, як допісяла, але потім попросила мене показати, як я пісяю.

Не вагаючись, я розстібнув штанці та спробував попісяти, але невідь-чому не зміг. Натоді вона вже натягнула свої штанцята й стояла біля мене навколішках, а потім доторкнулася до мого патичка.

Він був твердим, і вона сказала, що він як жолудь, а потім запитала, чи він не поламався, бо такий твердий і не пісяє.

Я сказав, що з ним усе гаразд, часом він твердіє, як оце зараз, але незабаром знову зм’якне, а отак