Читати книгу - "Мандри Ґуллівера"

Коли потемніло, ми влаштувалися перепочити. Проте й тоді мене суворо охороняли при світлі смолоскипів і не давали змоги навіть ворухнутися. На світанку візок-платформа, риплячи, вирушив у путь і вже майже опівдні був у двохстах ярдах від міської брами. Король і весь двір вийшли нам назустріч, однак його величності заради безпеки порадили не підійматися на моє нерухоме тіло.

На майдані, де зупинився наш караван, вивищувався величезний стародавній храм. Кілька років тому цей храм був опоганений убивством, і відтоді мешканці столиці не ходили туди на служіння. Храм зачинили, винесли все з нього, і він тривалий час стояв порожнім. У тій будівлі й вирішили мене помістити.

Широкий вхід у колишнє святилище надав мені змогу вільно заповзти всередину, що я й зробив, коли мене звільнили від дорожніх мотузок. Обабіч дверей, на відстані якихось семи дюймів від землі, було розташовано два віконця; в одне з них придворні ковалі пропустили дев’яносто один ланцюжок, подібні до тих, на яких наші європейські дами носять свої годиннички. До моєї лівої ноги прикували мініатюрні ланцюжки з тридцятьма шістьма навісними замочками. Напроти моєї в’язниці, на відстані двадцяти футів, стояла вежа, куди зійшов король разом із придворними, щоб спостерігати за мною, – а сам я його не бачив. Близько ста тисяч ліліпутів із тією-таки метою залишили свої будинки. Нарешті, переконавшись, що втекти звідси я не можу, мені дали спокій.

У найлихішому гуморі я зіп’явся на ноги і стенув плечима, розминаючи онімілі м’язи. Тут і з’ясувалося, що прикуті до моєї ноги ланцюжки завдовжки близько двох ярдів дають мені змогу не тільки виходити з храму і гуляти, описуючи півколо, а й вільно вкладатися на підлозі храму на весь зріст.

Розділ 2

Настав час роздивитися, тож саме це я і зробив. Місцевість поблизу храму являла собою суцільний пишний сад, а огороджені поля, кожне з яких займало не більше сорока квадратних футів, нагадували клумби. Поля чергувалися з лісом, де найвищі дерева, скільки я міг судити, сягали лише семи футів. Ліворуч було місто, схоже на строкату театральну декорацію.

Поки я милувався цією незвичайною картиною, король уже спустився з вежі та верхи рушив у мій бік, ледве не поплатившись за таку хоробрість. Його чудово виїжджений кінь, побачивши мене, злякався – імовірно, йому здалося, що на нього суне гора. Тварина стала дибки, та король, прегарний вершник, зміг утриматися в сідлі, аж поки слуги підбігли і, схопивши коня за вуздечку, допомогли вершникові зійти. Твердо стоячи на ногах і зберігаючи цілковитий спокій, його величність пильно розглянув мене зусібіч, проте не наближався. Потім він звелів мене нагодувати й напоїти, що одразу ж було виконано. Лакеї, які були напоготові, підкочували візки з провізією на відстань моєї простягненої руки; я швидко спорожнив двадцять візків із різноманітними стравами й десять із винами. Королева, молоді принци та принцеси разом із придворними дамами оточили короля, і тепер уся компанія спостерігала за мною, затамувавши подих.

Про правителя Ліліпутії хотілося б сказати окремо, оскільки згодом я з ним не раз зустрічався, а розібравшись у ліліпутській говірці, довго бесідував, для чого мені доводилося лягати на бік, а він розміщувався лише у трьох ярдах від мого обличчя. Коли ми потоваришували, я навіть садив його величність на долоню, де король безстрашно походжав, розмовляючи далі. Він був досить гідний свого становища і щасливо правив країною вже понад сім років, оточений любов’ю підданих.

Зовнішність король мав цікаву. На зріст він був трохи вищий за своїх придворних, із величною поставою, з мужніми й суворими рисами округлого обличчя. Ніс гачкуватий, шкіра оливкова, нижня губа злегка відкопилена. Статура його пропорційно складеного тіла була величною, рухи – стриманими і граційними. Король уже перетнув межу квітучої молодості, однак від нього віяло чудовим здоров’ям і силою. Його одяг був скромним, звичайного покрою – щось середнє між азійським і європейським стилем; королівську голову прикрашав легкий золотий шолом із коштовним камінням, а в руці він тримав шпагу завдовжки близько трьох дюймів, на піхвах та ефесі якої сяяли маленькі діаманти. Голос у його величності виявився пронизливим, чистим і такою мірою зрозумілим, що навіть стоячи, я міг легко розрізнити слова, які він вимовляв.

На відміну від короля, придворний почт – а особливо дами – були настільки пишно одягнені, що, зібравшись разом, скидалися на тканину, гаптовану золотими та срібними візерунками.

Нарешті його величність, наблизившись, почав ставити запитання, на які я намагався відповідати, але, на жаль, із нашого діалогу нічого не вийшло – ми зовсім не розуміли один одного. Короля змінили, судячи з одягу, священик і правник – тепер їм було наказано вести зі мною розмову. Я пробував говорити всіма мовами, з якими був хоч трохи знайомий, почав із латини і закінчив німецькою, французькою та голландською, але це все ні до чого не привело.

За дві години розчарований королівський двір неквапом пішов, і мене залишили під посиленою вартою; мене охороняли щонайперше від цікавого та збудженого натовпу ліліпутів. У декого з них вистачило безсоромності обстріляти мене з лука, щойно я влаштувався на землі біля входу; одна стріла ледве не влучила мені в око. Начальник варти розсердився і наказав заарештувати стрільців, та не вигадав нічого кращого замість, зв’язавши, віддати їх мені для покарання. Солдати, штовхаючи нещасних злочинців у спину ратищами, підігнали їх до моїх ніг. Я нахилився, згріб шістьох чоловічків у руку й поклав усіх, окрім одного, до кишені камзола. Останнього я підніс до рота, жартома вдаючи, що хочу його з’їсти. Він, бідолаха, відчайдушно заверещав, а варта страшенно сполошилася, побачивши в моїх руках ще й ножа. Я швидко їх заспокоїв – ласкаво посміхнувшись бранцю, розрізав мотузки, що зв’язували його, та обережно поставив на землю. Він миттю кинувся тікати. Так само я вчинив із рештою ліліпутів, по черзі виймаючи їх із кишені. Юрба була в захваті; про цей випадок одразу ж доповіли королю, і моє милосердя справило величезне враження при дворі.

Коли настала темрява, я з певним зусиллям заповз до своєї конури та ліг на кам’яній підлозі. І поки для мене готували постіль, довелося впродовж двох тижнів ночувати таким чином. Нарешті на візках доставили шістсот ліліпутських матраців і внесли їх до храму; робота почалася. Сто п’ятдесят штук зшили докупи – так і утворився один величезний матрац, що годився б мені. Коли були готові всі чотири, їх склали один на одний, але все-таки моє ліжко залишалося ненабагато м’якшим за кам’яні плити. Простирадла та ковдри виготовили в той самий спосіб, і вони виявилися досить зручними для людини, що давно звикла до злиднів.

Щойно звістка про мене поширилася королівством, звідусіль до столиці почали сходитися цікаві. Найближчі села збезлюдніли, польові роботи призупинилися, господарські справи занепали. Усе це тривало б іще довго, якби король своїми наказами не припинив паломництво. Так, він розпорядився, щоб ті, хто вже подивився на мене, негайно поверталися додому. Решта мали дістати особливий платний дозвіл у канцелярії, що значно збагатило королівську скарбницю.

Тим часом король усе частіше скликав раду, на якій обговорювали