Читати книгу - "Вільні, Foma"

     Зайшовши всередину, попереду відкрився цілий лобі бар, але без самого бару. Під скляним накриттям стоїть кілька столів. Навколо них порожні стільці. Все було в зелених легенях.

     Ліворуч велика будка де вже стоїть худий хлопець щось мовляючи по чеськи.

     Я став у чергу. За мною швидко приєднався ще один студент.

     — Привіт. — Звернувся він до мене. Ти з ЧЗУ?

     — Вітаю. Ні. — Я не відповів більше нічого, не знаючи про що йшлося.

     — Звідки ти?

     — З України.

     — О, о. Знаю. У вас там зараз війна. — Здавалося він дуже пожалів що запитав, і тому відразу замовк.

     Моя черга підійшла. Я швидко витягнув документ і простягнув його у віконце.

     — Маєте прописку?

     — Nerozumím po česku.

     Вона прискіпливо і водночас по доброму глянула на мене, тоді взяла телефон і кудись зателефонувала. Тоді підвела погляд і жестом вказала на диван позаду, щоб я поки присів.

     — То давно ти тут? — підсівши, не відставав хлопець.

     — Менше тижня.

     Він поміркував, тоді знову протягнув ломаною англійською:

     — Я з Індії. Ми чули, що у вас відбувається. Прийми співчуття, ми молимося за мир.

     Я нічого не відповів.

     — Пане. Підійдіть будь-ласка. — Вона боязко глянула мені в очі, — vyplňte své údaje.

     — Вибачте? Не розумію вас.

     Вона дала мені лист бумаги і вказала на рядки де мені потрібно було заповнити інформацію зі свого паспорту. Поки я писав, індус знову підійшов до мене. Краєм ока я побачив як він наблизився і став поруч.

     Я швидко все заповнив і віддав їй.

     — Мене Кутуб звати. — З почуттям провини і обережності проголосив той.

     — Фома.

     Він вказав на мою банку протеїну, і жартівливо вказав на свої мʼязи.

     — В зал ходиш?

     — На перекладині займаюсь.

     — А я ні. — Він різко відповів і попросив у касирши пачку сигарет.

     Згодом примітивши мої помисли він пояснив, що це не йому а для його друга.

     — І не пʼєш навіть? — запитав я з ноткою іронії.

     — Ні. Немаю на це часу. Брат інвалід, мати з батьком жебракують. Мушу хоч якось працювати щоб прокормити їх.

     — А батьки твої теж тут?

     — Ні. Вони в Індії. Віддали останнє щоб ми з братом навчатись поїхали.

     Я відчув мороз по тілу.

     Поручкавшись з ним я вибіг на вулицю і помчав до трамваю.

     Біженці емігрують, ховають тугу за межами долі, ідуть на сонце. Але не у всіх є куди повернутись. Скільки болю було випущено у світ, щоб затопити його в криках печалі? В темряві вже буде всеодно. Мертві тішитимуться, живі страждатимуть, і ще більше відчуватимуть страх перед смертю невідаяючи зовсім нічого зі свого життя. Там не буде надії, лише божевільні крики їх оточення. Ні фальші, ні смутку. Лише смирення свисткової долі.

     Я дістався еміграційного центру о 1 дня. Вистоявши чергу, мене відправили купити маску. Повернувшись, я знову вистояв чергу і ввійшов. Там мені пояснили, що я прострочив вже три дні, тому вимушений платити штраф.

     Я сів чекати поки мене приймуть. Поруч всівся якийсь чоловік без ока. Він був худющим, і старий був не на свої роки. До нього підбігла маленька дівчинка з криками: «Папа, папа». Я ледь не пустив сльозу, коли побачив на його кофті шеврон знайомої мені бригади. Скільки їх тут таких? Зламаних і покинутих на власний розсуд після всього, що вони пережили?

     — 700.

     Чоловік підвівся і простягнув поліцейському руку. Я не міг змиритись з їх становищем. Вони ще змушені платитися за те, що втратили дім? Зрештою я зрозумів, що вони родом з Донецька.

     — Прошу всіх за мною.

     В кімнаті сиділи матері і молоді дівчата, трішки дідів, і ще менше чоловіків з дітьми.

     Я пропустив усіх вперед і пішов слідом. Ззаду до мене приєдналась ще якась закутана в капюшон дівчина.

     Ми пройшли цілу будівлю, змінюючи не один коридор. Заповнили документи, висиділи ще одну чергу, і отримали дозвіл на перебування в Чехії. Мені дали його на цілий рік. Я офіційно став біженцем.

     Отримавши штамп в паспорті в мені змішалось двояке почуття перемоги і програшу. Ніби я досяг чогось, чого давно прагнув, натомість втративши все, що мав.

     Вийшовши з центру я побіг до найближчого кебабу. Прямо біля виходу з метро стояла привітна будка з жінкою середніх років, яка велелюдно почула свого клієнта.

     — Вітаю. Ви з України? 

     — Що, так помітно?

     — На цій локації в мене вже добрий нюх на недавно прибувших. Тутешні люди геть відрізняються від тих хто тільки з пекла. Як там зараз?