Читати книгу - "Більше кохання, Аліна Шапошник (Аліса Кін)"

Я спустилася з ґанку університету і попрямувала тротуаром. На мить здалося, що за мною стежать, відчутний неприємний холод пробіг по спині. Обережно обернулася і подивилася на всі боки. Нікого підозрілого не помітила. Мені потрібно перекусити після виснажливих занять. Я попрямувала до кафе, яке знаходиться недалеко від університету. Там завжди спокійно, можна зібратися з думками і піймати натхнення, смакуючи смачний чай з якимись ласощами.

Місце біля вікна завдяки щасливому збігу обставин звільнилося, і я кинулася туди. Поклала сумку на сусіднє вільне місце, зняла піджак і повісила на його спинку. До мене одразу підійшов офіціант. Я визначалася з вибором, тому якийсь час була зосереджена на вивченні асортименту десертів. Не відриваючи погляду від меню впевнено сказала:

– Зелений чай і чізкейк, будь ласка, - тільки зараз я підняла очі і подивилася на того, хто приймає моє замовлення і злякано завмерла, – Денис, що ти тут робиш?

– Працюю, – спокійно відповів він, ретельно вивчаючи мене.

– А не тому, що це моє улюблене кафе? – продовжила я, але вже в різкішому тоні, намагаючись не показувати своє хвилювання.

– І тому теж, – посміхнувся Денис. – Коли ти вже зрозумієш, що ми створені одне для одного, що ти моя.

– Може, годі вже! – я сказала це підвищеним тоном і на нас подивився бармен та кілька відвідувачів. Змушена була понизила голос, щоб не так привертати до нас увагу, - перестань мене переслідувати. Запам'ятай, я більше ніколи не буду твоєю. Ніколи, - я швидко схопила всі свої речі, піднялася і з ненавистю глянула на нього.

- Ти сама до мене прибіжиш і благатимеш знову стати твоїм хлопцем, – він гордовито глянув на мене. – Значить, нічого не замовлятимеш?

– Не буду. Апетит геть пропав, – я кулею вилетіла з кафе.

Мене аж затрясло, ноги трохи підкошувалися, але я вперто продовжувала йти далі. Йшла вулицею і думала, що далі робити. Мені хотілося сісти на якийсь автобус і поїхати далеко-далеко, де Денис мене не знайде. Стоп. Досить. Я й так довго від нього тікала. Пора перестати бути боягузом. Я зробила кілька глибоких вдихів та видихів і голосно вигукнула:

– Та пішов ти!

На мене стали оглядатися перехожі, тому я посміхнулася і поспішила зникнути.

* * *

Дівчат не вдалося витягнути на вечірку, тому довелося йти одній. Мені просто необхідно було відволіктися та повеселитися. Здебільшого тут усі свої, з університету та друзі друзів. Рідко приходять незнайомі особи. Завжди все проходить цивілізовано і культурно, інакше кажучи батьки Соніни давно б уже заборонили все це. У них така політика: краще нехай друзі та знайомі будуть дома, під наглядом охорони, хоча камери вони відключають під час вечірок у самому будинку.

Соня побачила мене, радісно підбігла та обійняла.

– Нарешті! Ходімо, я тебе з деким познайомлю.

Я пішла за нею, розглядаючи тих, що прийшли, кивала у відповідь на їхнє вітання. Сьогодні народу мало. Мабуть, зайняті підготовкою до іспитів. Мені також слід цим зайнятися.

– Обернися, - попросила мене Соня, посміхаючись людині, що стоїть за моєю спиною.

Я повільно обернулася, і посмішка зникла з мого обличчя.

– Денис, – він представився і хитро усміхнувся.

У мене ледь щелепа не відвисла від подиву.

– Настя, – я постаралася не показувати своїх емоцій, вдала, що вперше його бачу. Я швидко відвела у бік Соню.

– Що ти робиш? – вона здивувалася моєму вчинку.

– Що він тут робить? – тихенько спитала.

– Це мій хлопець.

– Як давно ви знайомі? – я аж кипіла від злості на Дениса, але зовні залишалася спокійною.

– Переписувалися кілька місяців, а зараз він приїхав, і ми зустрілися.

– Дуже романтично. Це і є те, що ти хотіла розповісти?

– Так. Щось ти не особливо за мене радієш.

– Будь з ним обережною.

– Я не таке очікувала почути від подруги.

– Зараз я можу сказати лише це.

Соня відволіклася на брязкіт розбитої склянки. Я скористалася ситуацією і підійшла майже впритул до Дениса, штовхнула його в груди кулаком і, з презирством дивлячись йому в очі, прошипіла, щоб почув тільки він:

– Якщо ти її образиш, я не знаю, що з тобою зроблю.

– Мені подобається, коли ти сердишся, – він єхидно посміхнувся.

– Та я тебе ненавиджу! – я спробувала ще раз його вдарити кулаком, але він схопив мене за зап'ястя.

– Від ненависті до кохання… – він відпустив мою руку і поклав мені на плече.

– Не в нашому випадку, – я скинула його руку, розвернулася і швидко пішла.

Я не могла більше й хвилини залишатися тут. Не хотілося залишати Соню з ним, але зараз я не знала, що мені робити, як їй все розповісти та правильно подати. Не думала, що він дістанеться моєї подруги. Я викликала таксі. Поки чекала на машину, зателефонувала Глібу і все розповіла.

– Не хвилюйся, я викликала таксі і ось, здається, воно, - я відключилася.